Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

Роувен все ще посміхався, коли Сільсія роздратовано шикнула:

— Припини посміхатися! — її очі швидко оглянули кімнату, де стояли два окремі ліжка. — Окремі ліжка? — Вона знову подивилася на нього. — Ти й справді хотів, щоб я була в кімнаті з Навіє?

— Ні, — відповів Уайт, не приховуючи правди.

Сільсія примружила очі, підозріливо нахиливши голову.

— То чому ж ти так сказав?

— Не хотів на тебе тиснути, — Роувен із легкістю всівся на ліжко, ніби цим все пояснювалося. — Було б занадто примітивно сказати, що інших кімнат не лишилося.

— Тоді і ліжко б мало бути одне, — не стримуючи посмішки відповіла вона, підійшов до нього, сівши поруч.

Роувен подивився на неї, його посмішка стала більш м’якою. Сільсія зараз була одночасно вольовою і ніжною - це поєднання завжди його зачаровувало. Її рішучість і відкритість робили їхню взаємодію особливою, непередбачуваною. Він потягнувся до її руки, торкнувшись пальців, і додав:

— Неважливо, скільки ліжок, якщо ми обоє знаємо, що хочемо одного й того ж.

Сільсія здригнулася від його дотику, але не прибрала руки. Її серце забилося швидше, і в очах з’явився легкий блиск.

— Ми обоє знаємо, чого хочемо, так? — повторила вона його слова, злегка нахиляючись вперед. — А що, як я не впевнена?

Роувен зустрів її погляд, і його посмішка на мить згасла, перетворившись на щось більш серйозне.

— Якщо не впевнена, я не тиснутиму на тебе, Сільсіє. Ми можемо просто відпочити. Я поважаю твої межі.

Він говорив спокійно, але з кожним словом його голос ставав м’якшим, переходив майже на шепіт. Проте його рука залишалася на її, і пальці легенько ковзнули по її шкірі, змушуючи серце стукати ще сильніше. Сільсія трохи відвела погляд, її щоки почервоніли, але вона не рухалася.

— Не в цьому справа, — прошепотіла вона. — Я просто... у мене стільки запитань. Про нас, про все, що сталося. Але одне я знаю точно. Я не хочу втрачати тебе.

Роувен нахилився трохи ближче, його дихання стало відчутним на її обличчі.

— Ти мене не втратиш, Сія, — відповів він, його голос був теплим і глибоким. — Я тут. І залишатимусь доти, доки ти цього хотітимеш.

На мить між ними зависла тиша. Потім Сільсія раптово поклала свою голову на його плече, повільно видихнувши.

— На все життя можна просити, залишитися? — прошепотіла вона, закриваючи очі й відчуваючи, як її напруга повільно зникає.

Роувен обережно обняв її, не поспішаючи. Тепло його тіла огорнуло її, і Сільсія раптом відчула, що в цьому моменті вона знайшла спокій, якого давно шукала.

— Можна.

Роувен лише мовчки кивнув, відчуваючи, як її рука трохи тремтить у його долоні. Він підняв її руку до своїх губ і ніжно поцілував.

— Здається... ти мій затишок, — сказала Сільсія, її голос трохи зірвався, наче злякалася власних слів.

Вона відчула, як тяжкість на її серце слабшає.

Роувен всміхнувся, його погляд став м’якшим, але водночас сповненим тихого захоплення.

— Я також тебе кохаю, — просто сказав він.

Слова впали між ними, як щось природне, тепле й довгоочікуване. З цими словами в Сільсії зламався останній бар'єр, який тримав її на відстані.

Вона міцніше притулилася до нього, її руки обвили його плечі. Тиша була лише на мить, поки вона не вимовила тихим голосом:

— Роу, мені страшно.

Роувен відчув її напругу і обережно погладив її по спині, намагаючись передати їй спокій через кожен дотик.

— Ти людина, і це нормально, — прошепотів він, нахилившись так, щоб їхні чола майже торкнулися одне одного. — Страх — це те, що ми несемо з собою, але не те, що нас визначає. І я поруч. Я не дозволю тобі впасти.

Його слова обвивали її, як м’яке покривало. Сільсія глибоко зітхнула і на мить закрила очі, намагаючись знайти в його теплі те відчуття захисту, якого їй так бракувало в цьому світі, сповненому небезпеки.