Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

Сільсія залишалася на місці, і її спокій дратував ще більше. Вона поглянула на Навіє з тією самою впевненістю.

— Мені не потрібно грати на твоїх почуттях. Вони вже достатньо очевидні. — Вона знову поправила свій плащ, готова продовжувати шлях. — Але ти мусиш зрозуміти: що б ти не відчувала, це вже не змінить ситуацію. Роувен мій, я не поступлюся. Говорю, щоб ти знала.

Ці слова різонули Навіє як лезо. Вона відчула, як її внутрішній світ захитався. На мить вона подумала, що може дати відповідь, що може сказати щось, що підірве цю впевненість Сільсії, але слова застрягли в горлі.

Навіє мовчки відвернулася, знову поправив на плечах свій плащ, і зробила крок уперед. Тепер вона відчувала не тільки напруження від ситуації, а й власну вразливість. Сільсія сказала те, чого вона боялася почути, і тепер це висіло між ними, немов важка хмара, що тягнулася за ними. Зрештою, Навіє перевела погляд на дорогу.

— Повертаємося до Роувена, — холодно додала вона, намагаючись знову стати собою.

Обидві жінки продовжували мовчки йти, але тепер тиша була обтяжена важкими, невисловленими емоціями. Відчуття напруги пульсувало в повітрі, віддаляючи їх одна від одної, але водночас наче пов’язуючи невидимою ниткою спільного болю та незрозумілого страху. Чим ближче вони підходили до корчми, тим більше думок роїлося в голові Навіє.

— Гаразд, — несподівано заговорила вона, майже без жодних емоцій, але її голос видав внутрішню боротьбу. — Він досі мені подобається. Навіть не так... Я весь цей час не переставала його любити.

Сільсія різко зупинилася і повернулася до Навіє. Її очі блиснули холодною цікавістю, але на губах з'явилася лише легка посмішка.

— Тоді чому ви розійшлися? — запитала вона, її голос був твердим і прямолінійним.

Навіє важко зітхнула і знизала плечима.

— Я покинула столицю, і нічого йому не сказала.

— І в тебе не знайшлося часу, щоб хоча б попрощатися? — голос Сільсії звучав із майже підкресленою іронією, але в її очах відчувалася справжня зацікавленість.

— Моя бабуся помирала, — різко відповіла Навіє, її тон раптом став різким. — Мені було тоді не до особистих стосунків.

Сільсія склала руки на грудях і злегка нахилила голову вбік.

— Гаразд, але ж потім, ти могла повернутися?

Навіє закусила губу, згадуючи той важкий час.

— Не могла, і були на те вагомі причини.

Сільсія уважно подивилася на сестру, ніби намагаючись розгадати її емоції.

— Було б егоїстично, змушувати його чекати тебе.

Навіє раптом зупинилася і повернулася до Сільсії. Її очі блищали від сильних почуттів, які вона до цього моменту стримувала.

— Так, егоїстично, — підтвердила вона, опускаючи очі. — Тому прояснимо раз і назавжди — я не стану втручатися в його життя. Не стану ставити палки у твої колеса.

Сільсія на мить застигла, оцінюючи щирість цих слів. Її посмішка поступово зникла, і вона спокійно кивнула, хоча залишилося відчуття, що ця розмова торкнулася чогось глибшого, ніж просто суперечки за чоловіка.

— Дякую за відвертість, — м'яко відповіла Сільсія, піднявши голову. — Я ніколи не просила тебе відступати, але тепер зрозуміла, що ти також була частиною його життя.

Навіє нічого не відповіла, лише знову рушила вперед, цього разу швидше, ніж раніше. Її серце билося швидко, ніби кожен крок наближав її до важкої розв'язки, яку вона все ще не була готова прийняти.

***

Коли всі троє стояли перед дверима кімнат, Роувен кинув косий погляд через плече й коротко озвучив:

— Дві.

Навіє байдуже кивнула й, опустивши голову, направилася в одну з кімнат. Її думки були важкими, здавалося, що кожен крок тягнув за собою ще більше емоційного тягаря. Вона не могла нікого звинувачувати за свій стан, окрім себе. Можливо, якби на місці Сільсії була інша дівчина, Навіє, не вагаючись, втрутилася б. Але тепер усе виглядало інакше. Щось змінилося в момент їхньої зустрічі з молодшою сестрою.

"Ми не виглядаємо, як рідні сестри. Нічого такого немає, що б змушувало рятувати одна одну", — думала вона, оглядаючи коридор. Але всередині щось тріснуло, оглушливо, наче дзвін у вухах, який залишає по собі порожнечу. Чи то була наївність Сільсії, чи щира закоханість Роувена — Навіє не знала. Та відчувала, що це все змінило її плани.

— Не туди, — сухо промовив Уайт, повернувши її до реальності. — Ти й Сія разом у кімнаті.

Навіє вже збиралася щось відповісти, коли почула чіткий голос Сільсії:

— Ні. — Її слова звучали твердо й без вагань. — Я хочу бути з тобою в кімнаті.

Навіє ошелешено подивилася на Роувена, не вірячи своїм вухам. Він, своєю чергою, не стримав посмішку, яка раптом з'явилася на його обличчі. Від цього впевненого й рішучого погляду, від тієї посмішки в його очах, яка вже давно не була адресована їй, Навіє відчула себе непотрібною. Вона й забула, що він так вміє красиво посміхатися.

Розмова на цьому обірвалася. Ніхто більше не намагався продовжувати її. Всі мовчки розійшлися по своїх кімнатах, кожен занурений у власні думки, залишаючи за собою відчуття, що дещо важливе залишилося невисловленим.

У кімнаті Навіє тихо зачинила за собою двері. Її переслідувало відчуття, що вона спізнилася на щось важливе, щось, що вже ніколи не повернеться. І це "щось" їй потрібно було відпустити, щоб рухатися далі.