Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

Брат Павич усміхнувся, витер носа рукавом.

— Ліно, це — Савка Деригора. Будете знайомі.

— Той самий Савка, про якого ти розповідав? — різнобарвні очі відьми з цікавістю розглядали глибокі шрами на голові характерника.

— Той. Він поводиться дивно, тому не ображайся на нього.

На відьмине запрошення зайти до хати й почуватися як удома Савка лише покрутився на порозі, посмикав пір'їну за вухом, промимрив «забагато, густо, важко, ні-ні-ні» та потупцяв у стодолу.

— Ось, — оголосив Савка, став на обраному місці та підстрибнув.

— Він спатиме тут, — пояснив Северин, який за останні тижні у товаристві дивного характерника призвичаївся до його манери спілкування.

Ліна принесла Савці вечерю, той подякував радісним гулом.

— Його можна залишити тут самого?

— Звісно. Павичу, — Северин нахилився до Савки, який зосереджено виїдав із миски кашу, та сказав повільно: — Ми будемо в хаті. Потрібно щось — заходь, добре?

Павич підняв на нього очі, посміхнувся на всі зуби, ледь не виплюнувши кашу просто Чорнововку в обличчя, і Северин вирішив, що це можна вважати знаком порозуміння.

У хаті Ліна без слів повалила його на ліжко. Вони кохалися довго і завзято, але думки характерника витали далеко.

— Северине!

Вона легенько вкусила його за плече.

— Ой!

— Чуєш, що кажу?

— Вибач.

— Пригадуєш, як це сталося вперше? Тоді, на Купайла?

Тієї ночі він підписав криваву угоду.

— Пригадую.

— Якийсь ти замислений... Наче не зі мною, — Ліна лукаво примружила каре око, зелене дивилося підозріло. — Викладай, що сталося.

Може, варто розповісти все просто зараз? Ні. Вона спокійно вислухає, а потім спитає, яким буде його рішення, а він досі не знав відповіді. Упродовж тижнів Северин сушив голову, але казати про таке не можна — Ліна не пробачить сумнівів.

— Що ти думаєш про мої вуса?

— Тобто? — здивувалася відьма.

— Ну, вони тобі схожі на котячі?

Вона дзвінко розсміялася.

— На мій смак — вуса тобі пасують. Підкреслюють мужність і трохи пом'якшують жорстку лінію рота, — вона легенько провела пальцем по його устах. — А тепер без жартів. Що сталося?

— Савка стався.

— Ви мандруєте разом не просто так.

— Маю передати йому всю роботу, над якою працював останні роки, — Северин торкнувся лоба пучкою великого пальця. — Ні, я нічого не маю проти Савки, він мій давній друг... І порається з усім ніби непогано, але по-своєму... Гадаю, стане кращим за мене, хоч я геть не розумію його плану.

— Тобі шкода багаторічних зусиль?

— Шкода планів, — чесно відповів характерник. — Тільки-но подумав, що життя налагоджується, як доля дала добрячого копняка, і знову треба пхатися у невідомість, і обирати, і...

Він ледь не бовкнув зайвого та замовк. Ліна погладила його сивину на скроні.

— Але на тебе чекає нова робота — хіба це не чудово?

— Не хочу я тієї роботи. Здогадуюся, що доведеться робити. Повернеться чорна діра, яку я ледве знищив...

Після ритуалу Ліна чотири роки відновлювала пам'ять. Северин спостерігав, як вона потроху стає собою, привозив усілякі дрібнички, коли приїздив на гостину до Соломії. Ліна раділа його гостинцям, а Чорнововк звик до тих відвідин і щиро здивувався, коли закуток, що належав Ліні, рік тому виявився порожнім. Соломія гордо повідомила, що учениця нарешті відбулася як самостійна відьма та живе тепер окремо. Северин спитав адресу, Соломія з лукавою посмішкою вручила папірець із почерком Ліни.

Після остаточної розлуки з Катрею — вони хотіли провести кілька тижнів удвох, натомість першого ж вечора розійшлися (як тоді гадали, назавжди) — характерник відкопав у саквах того папірця. Ліна зустріла його обіймами, чого ніколи не дозволяла собі в присутності Соломії, й усе трапилося само собою: наступні два тижні Северин провів у відьми. Почуття з'явилися легко й невимушено, наче завжди цього чекали; чотири безхмарних місяці вони насолоджувалася одне одним.

— Ти уявляєш, що таке війна? — спитав Северин.

— Лише з того, що ти розповідав.

Він розповідав небагато. Щось у загальних рисах без жодних подробиць, що пекли на язиці та скреготіли на зубах. Боявся, якщо Ліна дізнається, ким він там був насправді, то відштовхне його назавжди. Її оминуло те лихо, яке він пережив на північних землях, вона квітнула життям, доторком до якого він, убивця, рятувався; вона була йому джерелом світу, який довелося покинути, джерелом надії та сенсів.

— Северине?

В її очах застигло невисловлене питання: «Що з тобою?»

— Не зважай, у мене настрій дивний. Лягаймо спати.

— Але ж ми навіть не повечеряли.

Не хотілося вставати. Не хотілося брехати. Не хотілося робити вибір. Його сторінку вирвало та віднесло на край чорної діри.

— Байдуже, — Чорнововк усміхнувся. — Обіймемося міцніше та пролежимо так багато годин.

На ранок він підвівся із ліжка з важкими повіками та важким серцем. Після сніданку не викурив люльку. Ліна мовчки спостерігала, як він знову збирається в дорогу. Попри власну звичку вийшла попрощатися.

Северин почувався покидьком, бо так і не розповів їй.

— Усе буде добре, — всміхнулася Ліна, коли характерники сіли верхи.

— Та смачно! — бовкнув Савка і помахав їй рукою.

Чорнововк уже й не міг пригадати, чому розійшовся з Катрею уперше. Здається, стала на заваді якась дурниця (вони завжди сварилися через дурниці), така незначна, що він уже й забув про неї. Катря, певно, пам'ятає, вона мала надприродну здатність не забувати жодної дати та причини всіх їхніх сварок, і ця здатність часом ставала причиною нової сварки. Зазвичай бурхливі з'ясування стосунків у них завершувалися не менш бурхливими любощами, але тоді цього не трапилося: замість пристрасного примирення характерниця поїхала геть. Вони не бачилися кілька місяців.

Потім зустрілися випадково в Буді — точніше, Катря вважала це випадковістю, а Северин цілеспрямовано вистежив її, аби побачитися. Побалакали, випили й решту ночі провели так, що сусіди гатили їм у стіни; дехто навіть приходив стукати у двері, але Катря з шаблею хутко їх спровадила.

Так почалася друга спроба, найдовша. Північна війна підтримувала їхні стосунки: вони рідко бачилися і ще рідше листувалися, відтак час разом цінували більше. Але війна скінчилася, Северин з Катрею повернулися до звичного життя і якось поступово, без гучних сварок, між ними все зачахло — так в'януть випалені сонцем квіти.

Після другого розриву Северин і сам повірив, що все скінчено, але