Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

цього разу перший крок зробила Катря. Хай йому грець, вирішив Чорнововк, і вони спробували втретє. Тепер усе було мляво, прохолодно та фальшиво. Ані чвар, ані пристрасті — ніби вичерпали одне одного. Обоє відчували це, якийсь час іще вдавали, що все гаразд, навіть планували кудись поїхати і відпочити разом, натомість розійшлися після спокійної й напрочуд дорослої розмови — говорив переважно Северин, а Катря, навдивовижу, з усім погоджувалася. Спільно вирішили, що нехай усе залишиться у спогадах минулого, провели останню ніч...

...Тоді вона й завагітніла. Доля вміє жартувати!

Наступною «складною» агенткою була мавка — Северин завербував її, коли відчайдушно шукав ту, іншу мавку, котра в дитинстві вивела його з хащі. Витратив на ті пошуки чимало сил, та все даремно: її лісові посестри, яких вдалося запопасти, тільки погойдували головами.

Звільнена Павичем від угоди мавка на прощання повернулася до Чорнововка сяйливими блакитними очима без райдужок.

— Дитя людське, ціловане, — проспівала високим голосом. — Забудь! У світі цім не знайдеш ти її.

І зникла у хащах білим привидом.

«Дитя людське».

— Час визнати, що дитина — наріжний камінь, — міркував Северин уголос за вечірньою ватрою. — Чи я готовий до дитини? Ні. Але й Катря не готова, проте не збирається відмовлятися. Я можу... Такого вона не пробачить. Я б теж не пробачив. Що скажеш, Павичу?

Савка гучно пустив гази. Северин уже звик до його манер, що навчився тлумачити їх як потрібні відповіді.

— Правду кажеш, брате. Це те, чого я боюся найбільше — як ми, не здатні дати одне одному нічого, зможемо дати щось дитині? Ми загубилися, вичерпалися та розійшлися. А маля... Як його виховати двом горлорізам, скаліченим війною? Який світ йому покажемо, коли у перші роки ми й будемо цим світом?

Чорнововк набив люльку та розкурив.

— Узяти моє дитинство. Я добре пам'ятаю, яким чудовим батьком був Ігор до Рокошу. А потім перетворився на очманілого хижака, я його майже не бачив... Не хочу стати батьком і перетворитися на свого батька.

Згадалося, як він намагався застрелити перевертня простою кулею. Тоді це здавалося найганебнішим провалом у житті.

— Ти не подумай, що я тікаю від відповідальності, брате. Я готовий до будь-чого. Просто цей вибір... Що робити, коли життя котиться до всіх чортів? Продовжувати опиратися? Вдавати, ніби так і має бути? Пливти за течією? А може, й справді поголитися... Гей, Павичу, що скажеш про мої вуса?

Савка копирсався у глибинах власних вух. Пір'ячко підстрибувало в такт його рухів.

— Я теж не думаю, що вони схожі на котячі. Ліні подобаються. Ліна чудова... Вона знає мене з дитинства, нам завжди є про що поговорити, ми жодного разу не сварилися. Дедалі частіше думаю, що не заслуговую її. Ліна не знає, скільки крові на моїх руках. Її не випалило, не переломило... А я — покруч. Оминав розмови про війну, вдавав, що все добре, що все у минулому, свідомо дурив себе, бо відчайдушно бажав, аби все насправді було добре і водночас лишалося у минулому! Чи я не заслужив щасливого життя, га? — Северин вибив люльку, сплюнув та підсумував: — Не заслужив.

Павич засміявся та поляскав себе по чересу.

Попри химерну вдачу і невміння спілкуватися, Савка виявився зграбним та самостійним хлопцем. З'ясувалося, що у побутових справах він легко дає собі раду: засідлати Коника, розбити табір, приготувати їжу, прибрати за собою. Зі сторонніми Павич не говорив, у шинках хіба кивав чи мугикав, а люди дивилися на його пошрамовану голову, переводили погляд на клямри і зайвого не питали.

Часом він скидався на велику безпорадну дитину, особливо коли зазнавав болю — навіть через невеличкий поріз Савка плакав ридма, задерши голову й замруживши очі, як уміють тільки діти, що не навчилися долати власних прикрощів. Увечері любив сидіти на землі, обхопивши руками коліна, роздивлятися небо та гойдатися, доки не падав на спину чи бік. Зі зброї Савка носив хіба срібного ножа, яким послуговувався в побуті.

Дивак-характерник легко порозумівся з усіма потойбічними почварами на їхньому шляху, ті відповідали взаємністю; він звільняв їх від угод, але вони не втікали; він щось шепотів їм, вони ж посміхалися й обіцяли всіляко допомагати. .. Дехто, як незабутній польовик, недоброзичливо зиркав на Северина і кидав йому на прощання:

— Добре, що пошрамований буде замість тебе, цілований мавкою.

Брат Павич ставав їхнім другом так легко, що Чорно-вовк ловив себе на заздрощах. Тепер зрозуміло, чому Забіла обрала його — Савка знав щось, недосяжне іншим.

Северин щоразу питався:

— Що ти їм кажеш?

І щоразу одна й та сама відповідь:

— Секрет!

Минали дні. Коли прилетіла ворона від Ліни з питанням про наступне побачення, Северин уникнув прямої відповіді, пославшись на щорічні збори у Вовчому місті. Він надіслав декілька повідомлень Катрі, проте на жодне характерниця не відповіла.

Настав кінець серпня, а заразом і збори Сірого Ордену в Буді.

— Точно не поїдеш зі мною?

Брат Павич погладив гриву Шарканя та мотнув головою.

— Чекають, — Савка постукав по атласу. — Мама написала продовжувати.

— Maпy я тобі позначив... Гроші маєш. Нічого не забув?

— Чорний вовк добрий. Люблю, — Савка розплився в усмішці. — Можна писати?

— Авжеж, брате.

Северин обійняв його на прощання. Брат Павич знову стояв з опущеними руками та блукаючим поглядом. Лише коли сіроманець від'їхав, слідом долетіло:

— Чорний во-о-овк!

— Га?!

— Нехай Мамай допомагає!

Сіроманець посміхнувся. На душі стало легко — нарешті він зробив вибір.

Розділ п’ятий

Ярмарок займав усі площі та головні вулиці Вовчого міста. Вершники лаялися з торговцями, намагаючись проїхати у тисняві яток, чумацькі вози найхимерніших конфігурацій збирали роззяв, місцеві дітлахи галасливо змагалися, хто продасть більше домашніх напоїв та наїдків, — життя наприкінці серпня тут завжди кипіло й вирувало переповненим казанком.

Коли Пилип завітав сюди до золотої клямри, досвідчені гості Вовчого Міста ще в лютому бронювали кімнати на останній тиждень серпня та перший тиждень вересня; менш завбачливі відвідувачі ладні були битися, аби віддати таляр за ночівлю у стодолі, інші ставили намети на околицях міста... Тепер кожен охочий міг вільно оселятися у гостинному домі чи корчмі — місця вистачало всім попри те, що впродовж останніх років деякі заклади зачинилися. Сірий Орден стікав кров'ю, і цю рану не міг зачарувати жоден характерник.

Пилип крокував, відповідаючи на привітання помахом руки — не хотів марнувати часу на