Гай Пліній Молодший - Вибрані листи

Лист 24

Пліній Сабініанові[272] — вітання

Ти добре вчинив, що прислухався до моїх листів і знову прийняв у свій дім і в своє серце колись дорогого тобі вільновідпущеника. Це справлятиме тобі приємність. А мені вже тепер приємно, по-перше, — бачити твою лагідність, яка дає змогу керувати тобою, навіть коли ти у гніві; по-друге, — бути свідомим того, скільки я для тебе важу, що або тій повазі моїй коришся, або до прохань моїх схиляєшся. Тож і хвалю тебе, й водночас — дякую тобі. А ще — моя порада тобі на майбутнє: стався поблажливіше до похибок твоїх людей[273], навіть якщо не буде когось, хто б уласкавлював тебе. Бувай здоровий!

Лист 29

Пліній Рустикові[274] — вітання

Як ото краще зробити щось одне, але досконало, аніж багато дечого[275], але посередньо, так, гадаю, краще зробити багато дечого посередньо, раз уже одне щось досконале зробити — не до снаги. Так от міркуючи, випробовую себе, на що я здатний, у різних заняттях, жодному з них не посвячуючись повністю. Отож, читаючи то се, то те з моїх писань, суди про кожне з них не надто суворо, знаючи, що те кожне — не єдине. Чи ж то для інших мистецтв є вибачення щодо числа, а для літератури, де створити щось значно важче[276], — суворіший закон? А втім, чому це, як невдячний, прошу поблажливості? Якщо й ось на ці мої писання глянеш так само прихильно, як на попередні, то маю сподіватись похвали, а не випрошувати поблажливість. Мені ж вистачить і поблажливості. Бувай здоровий!

Лист 30

Пліній Гемінові[277] — вітання

Ти частенько, і в бесідах зі мною, й тепер ось, у листі, хвалиш свого Нонія за його щедрість стосовно деяких людей. Я й сам хвалю, з тією лише засторогою, якщо та щедрість — не тільки до них. Я хочу, щоб щедра людина, направду щедра, вділяла якусь частку зі своїх засобів і вітчизні, й близьким, і друзям, маю на увазі незаможних, а не щедрилась, як то інші роблять, обдаровуючи лишень тих, хто й віддарувати може найщедріше. Такі люди, гадаю, своїми клейкими й гачкуватими дарунками[278] не в себе щось уймають, а впольовують в інших. Подібні до них своєю вдачею ті, хто, беручи в одного, дають іншому, — скупістю прокладають собі шлях до слави щедрої людини. Головне — вдовольнятися своїм[279], а тоді вже теплим, товариським колом мовби в обійми брати, підтримувати усіх тих, кому найбільше потрібна допомога. Якщо Ноній робить усе так, як кажу, то його треба всіляко хвалити; якщо не все, а лиш одне щось, то однаково, хай і не так голосно, треба хвалити: так уже рідко трапляється приклад навіть недосконалої щедрості. Аж така заволоділа людьми жага збагачення, що, здається, вже не вони володіють багатствами, а багатства — ними володіють[280]. Бувай здоровий!

Лист 31

Пліній Сардові[281] — вітання

От я від’їхав, а таке відчуття, що й надалі з тобою, як і тоді, коли був у тебе. Та й не диво: читав і перечитував твою книгу, зупиняючись переважно на тих місцях (не кривитиму душею), де мова про мене. Саме тут ти давав волю своєму стилосу. Як багато всього ти сказав, і то про різне! Як багато — й про одне щось, але по-різному, до того ж — ніде й нічого, що суперечило б одне одному![282] Хвалити мені тебе й водночас дякувати? Ні в цьому, ані в тому не можу бути достатнім, а коли б і міг, то боявся б, щоб то не було зарозумілістю — вихваляти те, за що дякую. Одне лиш додам: усе мені настільки видалося похвальнішим, наскільки приємнішим було, й настільки приємнішим — наскільки й похвальнішим. Бувай здоровий!

Лист 32

Пліній Тіціанові[283] — вітання

Що поробляєш? Що далі збираєшся робити? Сам я живу найсолодшим, себто найдозвільнішим життям. Тому-то не хотів би писати довгих листів, а хотів би їх читати: писати б не хотів — як людина дозвільна; читати б хотів — як розніжена дозвіллям. Не знайти ж більшого лінивства, ніж у розніжених людей, більшої допитливості, — аніж серед дозвільних. Бувай здоровий!

Лист 33

Пліній Канінієві[284] — вітання

Натрапив я на правдивий матеріал, хоча дуже вже схожий на вигадку, матеріал, гідний твого, на рідкість плодовитого й високого хисту, — а натрапив я на нього під час обіду, коли гості навперейми обмінюються усілякими неймовірними історіями. Оповідачеві ж тієї історії можна цілковито довіряти. А втім, що поетові до вірогідності? Той оповідач, кажу, такий, що ти спокійно б міг йому вірити, навіть коли б писав історію.

Є в Африці, на самому березі моря, колонія Гіппон. Тут-таки — й судноплавна затока, звідки, подібний до ріки, випливає канал; вода в ньому, залежно від припливу (чи жене її назад, чи вперед підганяє), то впадає в море, то повертається в затоку. Всяк тут, молодий чи старий, — то з вудкою чи сітями, то з веслом, то просто плаває, надто — хлопчаки, яким лиш дозвілля та забави в голові. Славою і хоробрістю для таких — якомога далі відплисти в море: переможцем той, хто найдалі залишив за собою і берег, і тих, хто плив разом з ним.

Під час одного з таких змагань якийсь хлопчина, сміливіший від інших, поплив аж надто далеко. І тут перед ним вигулькнув дельфін: він то пливе перед хлопчиною, то вже за ним, то кружляє довкола нього; врешті, підставляє йому спину, пірнає, знову підставляє, відносить переляканого ген у море, а тоді повертає з ним до берега, щоб той хлопчина ступив на суходіл, до ровесників.

Чутка про це поширилась колонією. Всі збігаються, дивляться на хлопчака як на чудо, розпитують, слухають, переказують. Наступного дня побережжя аж кишить людом; усі вдивляються в море й туди, де щось подібне до моря. Хлопчаки плавають; серед них і той хлопчик, але вже обережніший. Дельфін — тут як тут, у той самий час, коло того ж хлопчика. Той тікає разом з іншими. Дельфін — наче запрошує його, кличе до себе, випірнає, пірнає,