Гай Пліній Молодший - Вибрані листи

знайти мені когось іншого, хто б, як Вергіній, був настільки скромний у похвалах для себе, наскільки славний — у своїх ділах. Я сам, його близький, улюблений приятель, можу засвідчити, що тільки раз у моїй присутності він дозволив собі нагадати лишень про одне зі своїх діянь, та й то спонуканий до цього у розмові з Клувієм[258]. «Знаєш, Вергінію, — якось почав він, — наскільки правдивою має бути історія; тому-то, якщо, читаючи, натрапиш у мене на щось таке, що не конче тобі до вподоби, то вибач, будь ласкавий». А той: «Ти ж мав би знати, Клувію: що я робив — робив саме для того, щоб ви мали змогу писати так, як хочете писати».

Ну а тепер вдаймося до порівняння[259]: пригляньмося до тих слів Клувія, які наводиш як доказ більшої його скромності й стриманості. А він, забороняючи споруджувати собі пам’ятник, ось що каже: «Витрати на пам’ятник — марниця: пам’ять про мене, однаково, триватиме, якщо я заслужив на неї своїм життям». То що вважаєш скромнішим: усьому світові сповіщати, що про мене, мовляв, пам’ятатимуть у віках, — чи у двох віршиках, на плиті, зазначити, на яке діло спромігся?

Втім, я аж ніяк не збираюсь одному докоряти, другого — захищати. Та чи може бути для нього якийсь справедливіший захист перед тобою, аніж зіставлення з тим, кому ти надав перевагу? Як на мене, то звинувачувати не треба ні того, ані того, — обидва ж однаково прагнули слави, от лише йшли до неї різними стежками: один, — вимагаючи належного напису, другий, — вдаючи, що зневажає будь-який напис. Бувай здоровий!

Лист 21

Пліній Сабініанові[260] — вітання

Твій вільновідпущеник, на якого, чув я від тебе, ти розгнівався, прийшов до мене — й так і впав до моїх ніг, обнявши їх, мовби то були твої. Довго плакав, довго благав, довго й мовчав, і я, врешті, не міг не повірити у щирість його каяття — справді повірив, що він виправився, бо розуміє, що провинився[261].

Знаю, що ти гніваєшся на нього, знаю й те, що справедливо гніваєшся. Але ж лагідність найпохвальніша тоді, коли причина гніву найочевидніша. Ти любив цього чоловіка і, сподіваюся, любитимеш. Наразі ж досить того, щоб ти дозволив благати себе. Потім ти зможеш знову гніватись на нього, якщо він цього заслужить, і тоді твій гнів буде виправданішим, якщо зараз схилишся до його благань. Зваж на його молодість, зваж на його сльози, зваж на свою доброту. Не муч його, не муч і себе, а мучишся, м’який від природи, власне тим гнівом.

Боюсь, однак, аби не здалося, що я не прошу, а вимагаю[262], якщо до його благань долучу й свої; втім, долучу їх навіть повніше і впевненіше, а це тому, що гостріше й суворіше я покартав його, пригрозивши — надалі, коли знову щось зайде, вже за нього не вступатися. Так я сказав йому, бо ж треба було нагнати на нього страху. А тобі ось що скажу: можливо, я знову вдаватимусь до тебе з якимсь проханням, про щось тебе благатиму, але хай причина буде такою, щоб мені не сором було просити, тобі ж — виконати мою просьбу. Бувай здоровий!

Лист 22

Пліній Северові[263] — вітання

Вельми стривожила мене, і то з багатьох геть немаловажних причин, недуга Пассена Павла[264]. Це найкращий, найдостойніший, найзичливіший до мене чоловік; до того ж у літературі він змагається з давніми: наслідує їх, відтворює, передає, передусім — Проперція, від якого й свій рід веде, справжній його нащадок, подібний до нього мов крапля води саме в тому, чим той вирізнявся. Візьмеш до рук його елегії — читатимеш твір вигладжений, ніжний, милозвучний, наче справді в домі Проперція писаний. Нещодавно звернувся до лірики, де така в нього подібність до Горація, як в елегіях — до Проперція; можна подумати, що він і йому доводиться родичем, якщо й у літературі має якусь вагу спорідненість. Яка ж у нього широта душі, які переливи почуттів: любить — найсправжнісіньки, страждає — найчутливіше, хвалить — найщиріше, жартує — найдотепніше, і в усьому — цілісний, довершений! За цього друга, за цей хист я не менше вболівав душею, аніж він — тілом, і, врешті, я знову собі повернув його, а з ним — і себе[265]. Тож привітай мене, привітай і саму літературу, над якою, з його хворобою, небезпека нависла була така велика, як велика, з його одужанням, чекає на неї слава. Бувай здоровий!

Лист 23

Пліній Максімові[266] — вітання

Не раз, коли я виголошував свої промови, центумвіри[267], вельми поважні під час судейських засідань, враз, мовби почуте підкорило їх і підштовхнуло, схоплювалися з місць і висловлювали мені вітання. Часто й з сенату я виносив найбільші, які лиш міг собі бажати, похвали. Але ніколи ще я не відчував такого задоволення, яке мав нещодавно, після розмови з Корнелієм Тацітом. Він розказав мені, що на останніх циркових іграх йому випало сидіти з одним римським вершником[268]. І він, перекинувшись кількома думками, звісно ж, наукового характеру, запитав: «Ти італік чи з провінції?» — «Та хіба знаєш мене, — відповів, — передусім із наукових моїх занять». А той: «То ти Таціт чи Пліній?» Не можу тобі передати, як то мені приємно, що наші імена — вже мов і не наші, а належні людям, і що вони вже стають надбанням літератури, їй вже передані, і що кожен із нас, завдяки нашим студіям, відомий навіть тим, хто особисто нас не знає.

І ще один схожий випадок, було це декілька днів тому. Прилягав побіч мене[269], за гостиною, таки не маловідомий чоловік Фадій Руфін, а трохи вище, на сусідньому ложі, — його краянин, який щойно, цього ж дня, прибув до Рима. Руфін кивнув на мене: «Бачиш цього?» Потім розлогіше розповів йому про мої наукові заняття. А той: «Це Пліній».

Ось це, зізнаюсь, — неабияка нагорода за мою працю. Якщо сам Демосфен справедливо зрадів, коли в Аттіці якась бабуся, упізнавши його[270], не втрималась: «Hutos esti Demosthenes!»[271], то чому б не мав я втішатися з того, що люди знають моє ім’я? Тішуся і відверто кажу: тішуся. І не боюсь видатися хвалькуватим: не свою ж — інших людей думку про себе переказую, тим паче