Гай Пліній Молодший - Вибрані листи

виписує різні кола. Так і другого дня, й третього, так — багато днів поспіль, аж поки вигодуваний морем люд не почав соромитися свого страху. От уже підходять ближче, вступають із дельфіном у забаву, кличуть його, торкаються його, обмацують, а він, раденький, підставляє їм свою спину.

З досвідом прибуває сміливості[285]. Надто у хлопчика, який перший заприятелював з дельфіном[286]: щойно підпливе — хлопчик уже в нього на спині; їздить туди-сюди, певний, що дельфін знає його й любить, та й сам любить його; ні той не боїться, ні той; ні той не вселяє остраху, ні той: в одного міцнішає довіра, у другого — прив’язаність. Та й інші хлопчики, пливучи обабіч, підбадьорюють, дораджують. Поряд (що не менше диво) плив інший дельфін, та лише як глядач і супровідник: нічого подібного він ані сам не робив, ані не дозволяв, щоб із ним робили, а лише приводив і відводив першого дельфіна, як того хлопчика — інші хлопчики. Годі повірити, але це, як і все інше, є правдою: той дельфін, що возив на собі хлопчика й забавлявся з іншими, звик був і на піску посушитись; нагрівшись — знову пірнав у море.

Відомо, що Октавій Авіт, легат проконсула, перестаравшись у своєму захопленні дельфіном, одного разу облив його пахощами, а той, вражений тим незвичним для нього запахом, метнувся геть у море, і лише по багатьох днях його побачили, але вже якогось млявого й посмутнілого. Та згодом, коли до нього повернулися сили, він знову став грайливим і взявся за звичні забави. На це видовище спливались усі посадові особи; їхній приїзд, як і перебування, стали додатковим тягарем для небагатої общини. Врешті, й сама місцина втрачала свій спокій і затишок. От і вирішили тайкома вбити того, задля кого юрмився тут люд.

Як же ти жалісно, розлого й квітчасто міг би те все описати, оплакати, звеличити! Втім, немає потреби щось вигадувати чи додавати — досить не применшити того, що є правдою. Бувай здоровий!

Лист 34

Пліній Транквіллові[287] — вітання

Зарадь моєму неспокою: кажуть, що я погано виголошую, принаймні поезію; промови — непогано, але вірші значно гірше. Тому-то для виголошення віршів у тісному колі друзів[288] маю намір випробувати свого вільновідпущеника. Не конче добрий вибір, але ж, кажу, це для тісного кола, та й читатиме він, сподіваюся, краще, тільки б не хвилювався: він такий самий новак у читанні, як я — в поезії. Не знаю й сам, як мені поводитися, коли він читатиме: сидіти німо, втупившись у нього, як ото всяк, хто просто відпочити прийшов, а чи, як дехто, уважно стежити за читцем, — то підшіптувати йому, то підморгувати, то рукою, підтанцьовуючи, маркувати хід вірша. Але у тих рухах, гадаю, я не більше вправний, аніж у читанні. Зарадь, іще раз кажу, моєму неспокою[289], напиши, та лише правду: чи краще читати, хай і геть погано, аніж усього цього не робити, а чи все-таки робити? Бувай здоровий!

Лист 35

Пліній Атрієві[290] — вітання

Книгу, яку ти переслав, я отримав і дякую тобі. Але тепер я по самі вуха[291] в усіляких справах. Тому й досі, хоч як уже кортить, ще її не прочитав. Я ж, ти знаєш, із такою повагою ставлюся до літератури, отже, й до твого писання, що вважав би прямо-таки блюзнірством братися за читання тоді, коли душа ще не вивільнилась від усього іншого, клопітного. Вельми схвалюю твій намір пильно приглянутися до всіх своїх творів. Тут, однак, важливо пильнувати якоїсь міри: по-перше, надмірне старання більше псує, аніж покращує[292]; по-друге — відволікає нас від якогось нового задуму; так-ото, не закінчуючи попереднього, воно не дає й подальшого розпочати[293]. Бувай здоровий!

Лист 36

Пліній Фускові[294] — вітання

Запитуєш, як я влітку укладаю свій день в етруській оселі. Сплю, доки спиться; прокидаюся здебільшого близько першої[295]; буває, що й раніше, але рідко пізніше. Віконниці залишаю зачиненими. Завдяки тиші й темряві, в якийсь дивний спосіб відсторонений від усього, що відволікає, вільний, сам собі належний, не душею ступаю вслід за очима, а навпаки, очима — вслід за душею, вони ж бо завжди бачать те, що й душа, якщо не бачать чогось іншого. Роздумую над тим, що, сказати б, під рукою, роздумую точнісінько як людина, яка пише й виправляє, — то менше, то більше, залежно від того, наскільки важко чи легко можна ту чи іншу річ обміркувати й утримати в пам’яті. Потім кличу нотарія і, впустивши світло денне, диктую те, що довів до ладу. Він відходить, я знову його кличу й знову відпускаю.

Десь близько четвертої чи п’ятої (за годинами не стежу й часу ними не міряю), залежно від погоди, рушаю або на майданчик для прогулянок, або на криту доріжку, де обдумую решту і диктую. Сідаю у візок. У ньому — те ж саме, що й під час проходу або лежання: триває, самими змінами підкріплювана, напруга думки. Трохи здрімну, знову проходжуюсь, а за якусь хвилину — ясно і зосереджено читаю грецьку або латинську промову; читаю не так задля голосу, як задля шлунка[296]: водночас і він укріплюється. Знову проходжуюся, змащуюся, вправляюся, вмиваюся.

За обідом нам з дружиною та ще декільком особам читають книжку. Після обіду — комедійна вистава, гравець на лірі. Одразу ж — прохід зі своїми, серед яких, звісно, й освічені. Так розмаїті бесіди виповнюють вечорову годину, і навіть найдовший літній день хутко йде за обрій.

Деколи у цьому розпорядкові заходять незначні зміни. Якщо, скажімо, я надто довго лежав чи проходжувався, то після сну та читання сідаю не у візок, а на коня: швидше в дорозі — коротше в часі. Навідуються друзі із сусідніх містечок і частину дня тягнуть до себе. Іноді ж, коли я втомлений, ті їхні наїзди виявляються доречними. Трапляється, що й на полювання рушаю, але — з табличками, щоб хоч їх дечим заповнити, коли повертатимуся з порожніми руками. Щось із того дня вділяю й поселянам, з їхнього погляду — скупо, з мого ж — доволі, аби, зваживши ті селянські скарги[297], відчути ціну наших, дозвільних, сільських, як і міських,