Стівен Кінг - Воно

Кендаскіґ ринула з берегів і геть знесла торгівельний центр «Канал» разом із яскравим «Кей-каром» Роджера Лернерда. Гарольд поліз далі вгору, хапаючись за гілля, коріння — будь-що, здатне витримати його вагу. Височина — ось його квиток до порятунку. Ендрю Кін сказав би, що того ранку Гарольд справді зловив фішку височини[798]. Він чув, як позаду продовжував обвалюватись центр Деррі. Той звук був схожим на гуркіт артилерії.

4

БІЛЛ

— Беверлі! — закричав він.

Його спина й руки скам’яніли від пульсуючого болю. Тепер Річі важив уже щонайменше п’ять сотень фунтів. «Облиш його, — шепотів розум. — Він мертвий, чорт забирай, тобі це чудово відомо, тож чому ти його не облишиш?»

Та він не хотів, не міг цього зробити.

— Беверлі! — знову загорлав Білл. — Бене! Хто-небудь!

«Сюди воно мене тоді кинуло, мене з Річі, тільки тоді жбурнуло ще далі — набагато далі, — думав він. — Як воно було? Пам’ять зникає, стирається…»

— Білле? — то був Бенів голос, тремкий, виснажений, десь доволі близько. — Де ти?

— Тут, чувак. У мене Річі. Його… його поранено.

— Не мовчи, — уже ближче. — Говори, Білле.

— Ми вбили Його, — сказав Білл, прямуючи туди, звідки линув Бенів голос. — Ми вбили ту суку. І якщо Річі загинув…

— Загинув?! — вигукнув наляканий Бен. Він був уже дуже близько… а тоді його рука вигулькнула з темряви й легенько помацала Біллів ніс. — Як це, загинув?

— Я… він… — тепер вони вже тримали Річі разом.

— Я не бачу його, — мовив Білл. — Ось у чому річ. Я н-не ба-ба-бачу його!

— Річі! — загорлав Бен, і почав трусити його. — Річі, давай! Ну ж бо, чорти б тебе вхопили! — його голос затремтів, слова втрачали виразність. — РІЧІ, ТИ, БЛЯДЬ, ПРОКИНЕШСЯ ЧИ НІ?!

І в темряві почулася сонна, роздратована, на кшталт чого-ви-причепилися, говірка:

— Гауразд, Скирте. Гауразд. Нам не треуба ваша смеурдюча віувсянка…

— Річі! — закричав Білл. — Річі, з тобою все добре?!

— Сучара віджбурнула мене, — пробелькотів Річі, наче щойно прокинувся. — Я об щось стукнувся. Це все… все, що я пам’ятаю. Де Бевві?

— Десь там, позаду, — відповів Бен. Він коротко розказав їм про яйця. — Розчавив десь із сотню. Гадаю, що всі.

— Дай Боже, щоб ти не помилився, — мовив Річі. Його голос зазвучав краще. — Постав мене, Великий Білле. Я сам піду… Це що, воду чути?

— Так, — сказав Білл. Вони стояли в пітьмі, тримаючись за руки. — Як твоя голова?

— Болить, трясця. Що трапилося після того, як я відрубався?

Білл розказав їм усе, що зміг.

— І Воно здохло, — зачудовано проговорив Річі. — Ти певен у цьому, Білле?

— Так, — відказав той. — Цього разу я справді п-певен.

— Дякувати Богу, — мовив Річі. — Потримай мене, Білле, мені треба ригнути.

Білл вхопився за нього, і коли Річі закінчив блювати, вони пішли далі. Подеколи Білл копав щось крихке, і воно відкочувалось у пітьму. Білл подумав, що, мабуть, то були залишки Павучих яєць, які розтоптав Бен, і здригнувся. Було добре, що вони прямували до виходу, та однаково він був радий, що не бачить тих шкаралуп.

— Беверлі! — погукав Бен. — Беверлі!

— Тут…

Її крик був слабким, його майже повністю заглушало ревіння води. Вони йшли в темряві, раз по раз гукаючи, поступово наближаючись до неї.

Коли вони нарешті вийшли до неї, Білл спитав, чи лишилися в неї сірники. Вона поклала на його долоню півпачки. Він запалив одного сірника, і побачив перед собою примарні обличчя друзів: Бен підтримував Річі за плечі, а той згорблено стояв поряд, з його правої скроні текла кров; Беверлі сиділа, тримаючи на колінах голову Едді. Тоді він розвернувся в інший бік. На бруківці, розкинувши ноги та відвернувши голову, лежала скорчена Одра. Павутиння на ній майже розтануло.

Сірник обпік йому пальці, і він впустив його. У темряві він не розрахував відстань, перечепився через неї і мало не впав.

— Одро! Одро, ти мене ч-ч-чуєш?

Він просунув руку під її спину, посадовив її. Він узяв її за голову й притиснув пальці до шиї. Пульс прослуховувався — повільний, проте ритмічний стук.

Він запалив ще одного сірника, і від його спалаху зіниці Одри звузилися. Та це була мимовільна реакція: вона не звернула до нього очі, навіть коли Білл підніс вогонь так близько, що в неї почервоніла шкіра. Вона була жива, та ні на що не реагувала. Чорт, навіть гірше, і він це знав. Вона впала в кататонію[799].

Другий сірник обпік йому пальці. Він тріпнув рукою, згасивши вогонь.

— Білле, мені не подобається, як шумить ця вода, — сказав Бен. — Нам треба забиратися звідси.

— І як ми виберемося без Едді? — пробурмотів Річі.

— Виберемось, — сказала Бев. — Білле, Бен має рацію. Треба забиратися.

— Я візьму її з собою.

— Звісно. Та треба йти просто зараз.

— Куди? У який бік?

— Ти знатимеш, — лагідно промовила Беверлі. — Ти вбив Його, Білле. Ти знатимеш.

Він підняв Одру так само, як Річі, і підійшов до решти. Відчуття від її тіла було бентежним, моторошним — вона скидалася на дихаючу воскову фігуру.

— Куди, Білле? — спитав Бен.

— Я н-н-не…

(ти знатимеш, ти вбив Воно, і ти знатимеш)

— Х-ходімо, — сказав він. — Будь, що буде. Беверлі, ві-ві-візьми.

Він віддав їй сірники.

— А як же Едді? — спитала вона. — Ми не можемо його тут полишити.

— А як інакше? Воно… Б-беверлі, вся ця к-к-кімната р-розвалюється.

— Ми мусимо його звідси винести, чувак, — сказав Річі. — Давай, Бене.

Разом вони змогли його підняти. Беверлі присвітила їм шлях до казкових дверцят. Білл проніс крізь них Одрі, щосили стараючись, аби вона не торкалася долівки. Річі з Беном пронесли Едді.

— Покладіть його, — сказала Беверлі. — Він може лишитися тут.

— Тут надто темно, — Річі розплакався. — Ти ж бачиш… тут надто темно. Едс… він…

— Ні, все гаразд, — мовив Бен. — Мабуть, саме тут йому й треба лишитися. Гадаю, що так.

Вони поклали його на підлогу, і Річі поцілував мертвого друга в щоку. А тоді він сліпо поглянув на Бена.

— Ти певен?

— Ага. Ходімо, Річі.

Річі підвівся й повернувся до дверей.

— Іди на хер, сучаро! — зненацька гукнув він і копнув дверцята.

Вони загрюкнулися з металевим ляском — наче всередині щось клацнуло.

— Нащо ти це зробив? — спитала Беверлі.

— Не знаю, — відмовив Річі, та