Стівен Кінг - Воно

Хай там що, а результат був один. Гуркіт продовжував невпинно зростати, і шибки у вікнах почали тріскатись, зі стелі сипалася штукатурка, а нелюдський стогін балок та фундаменту злився в лячний хор. Пощербленим кулями фасадом крамниці «У Мейкена» побігли глибокі тріщини. Обірвалися троси, які тримали афіші над входом кінотеатру «Аладдін», і вони з ляском попадали у воду. У провулок Річарда, позаду «Аптеки на Центральній», раптово захлюпнула лавина з жовтої цегли — то завалився зведений у 1952 році офіс-центр імені Браяна К. Давда. У повітря здійнялася велетенська ширма жовтяничного пилу, та вітер одразу ж відсмикнув її.

Тієї ж миті перед міською радою вибухнула статуя Пола Баньяна. Скидалося на те, що давня погроза вчителя малювання підірвати її врешті виявилася цілком серйозною. Бородата всміхнена голова злетіла в повітря, немов ракета. Одна нога вихнула вперед, друга відскочила назад — можна було подумати, наче Пол так завзято зірвався бігти, що сам себе розчленив. Торс статуї вибухнув хмарою шрапнелі, а пластикова сокира зринула в дощове небо, зникла, а тоді повернулася, кружляюючи в повітрі. Вона пропанахала дашок Мосту Поцілунків, а потім ще й долівку.

А тоді, о 10:02 ранку, центр Деррі взяв і провалився.

Більша частина води з водонапірної Вежі втекла через Канзас-стрит до Пустовища, але потужні потоки ринули до Горбатого Пагорба, а з нього — прямісінько в діловий район. Мабуть, то й була остання крапля… або ж, як казав Гарольд Ґарднер своїй дружині, то справді був землетрус. Асфальтом Головної вулиці побігли тріщини. Спершу вони були вузькими… а тоді вони розчахнулися, немов голодні роти, і з них здійнялося ревіння Каналу — вже не притлумлене, а лячно гучне. Усе затрусилося. Неонова вивіска «РОЗПРОДАЖ МОКАСИНІВ» на фасаді сувенірної крамнички Шорті Скваєрса зірвалася й згасла у воді, що вже сягала трьох футів. За секунду-дві будівля цієї крамнички, що стояла по сусідству з «Містером Пейпербеком», почала опускатися. Першим цей феномен побачив Бадді Енґстром. Він штовхнув ліктем Алфреда Зітнера — той глянув, вибалушив очі, а тоді так само штовхнув Гарольда Ґарднера. За лічені секунди операція з накладання мішків зупинилася. Чоловіки, які стояли по обидва береги Каналу, просто стояли під зливою, витріщалися на центр міста, і на кожному обличчі був один вираз — переляк та зачудування. Здавалося, наче «Скваєрсові сувеніри та дрібнички» були збудовані на велетенському ліфті, який саме поїхав униз. Будівля занурювалася, на перший погляд, у твердий бетон з масивною, величною гідністю. Коли вона зупинилася, можна було стати навколішки й пролізти у вікно на третьому поверсі. Навсібіч бризнули фонтани води, а за мить на даху з’явився сам Шорті й навіжено замахав руками, благаючи про порятунок. Та коли почала провалюватись сусідня офісна будівля, — та сама, на першому поверсі якої розташовувався «Містер Пейпербек» — він зник із поля зору. На жаль, цей дім не занурився прямо, як крамниця Шорті. Будинок з «Містером Пейпербеком» помітно похилився, і на одну мить став дуже схожим на ту сучу Пізанську вежу, яку тулили геть на всі коробки з макаронами. Він хилився далі, і з даху й фасаду посипалася цегла. Кілька камінців влучили в Шорті. Гарольд Ґарднер бачив, як той захитався, схопившись за голову… а тоді три верхніх поверхи будинку з «Містером Пейпербеком» зісковзнули, наче млинці з тарілки. Шорті зник. Поряд із Ґарднером хтось закричав, а далі все перемололо страшне ревище руїни. Деяких чоловіків позбивало з ніг, а ті, які не впали, повідскакували він Каналу. Гарольд Ґарднер побачив, як будинки обабіч вулиці нахилилися вперед, наче дами, які так стараються зазирнути в карти суперниці, що мало не стукаються головами. Сама вулиця занурювалась, тріскала, розламувалась. Гейзери били й били. А тоді, зсунувшись зі своїх центрів інерції, один за одним почали падати будинки: «Північно-східний банк», «Човник-чобіток», «Цигарки й жартушки Елві», «їдальня Бейлі», «Блендерові платівки» і «Музичний сарай». От тільки падали вони вже не на вулицю — її не стало. Вона провалилася в Канал, і спершу асфальт розтягувався, наче іриска, а тоді розпався на шматки. Гарольд побачив, як острівець безпеки на потрійному перехресті зненацька зник із поля зору, а коли зринули фонтани води, він раптово зрозумів, що відбувалося.

— Забираймося звідси! — закричав він до Ела Зітнера. — Вода зараз відкотиться! Еле! Зараз попре!

Ел Зітнер ніяк не зреагував. У нього було обличчя сновиди або людини в глибокому трансі. Він стояв у своєму промоклому спортивному піджаку в червоно-синю клітинку, у розстебнутій на комірі сорочці «Лакост» з алігатором на лівій кишені, у блакитних носках з вишивкою по боках у вигляді двох схрещених гольфових ключок та водонепроникних черевиках «Л. Л. Бін»[796] з гумовими п’ятками. Він дивився, як з мільйон доларів його приватних внесків занурювалися у вулицю, як утікали ще три або чотири мільйони інвестицій його друзів, з якими він грав у покер, гольф, з якими катався на лижах, коли вони їздили до їхнього кондомініуму в Ренґлі. Зненацька його рідне місто Деррі, штат Мейн, чорт забирай, стало схожим на те йобнуте місто, де чурки возять людей у тих вузеньких каное. Вода вирувала й нуртувала між будинками, які ще досі стояли. Канал-стрит перетворилася на чорний зазубрений трамплін над бурхливим озером. Тож не дивно, що Зітнер не почув Гарольда. Однак інші дійшли того ж висновку, що й Ґарднер: не можна вкинути у знавіснілу воду стільки лайна та не спричинити халепи. Ті, хто тримав у руках мішки, покидали їх та кинулися навтьоки. Гарольд Ґарднер був серед них, тому він вижив. Іншим пощастило менше, бо вони й досі були поблизу річки, коли Канал, чию горлянку стиснули тони асфальту, бетону, цегли, гіпсу, скла й різноманітних товарів на чотири мільйони доларів (і це приблизно), відкотився й вихлюпнувся з бетонного рукава, з однаковою байдужістю зносячи як мішки з піском, так і людей. Гарольд не міг позбутися думки, що вода хоче його зловити — він біг щодуху, та вона все одно наздоганяла. Нарешті він утік від неї, коли видерся на крутий схил, зарослий кущами. Він озирнувся й побачив чоловіка, який намагався завести автівку на стоянці біля торгівельного центру «Канал» — йому здалося, що то Роджер Лернерд, головний касир кредитної спілки Гарольда. Попри ревіння води й виття вітру Гарольд чув, як двигунець «Кей-кара»[797] — мало не як у швейної машинки — чмихає й чмихає, тим часом як вода здійнялася вже над порогом автомобіля. А тоді з громовим риком