Стівен Кінг - Воно

Він озирнувся тієї миті, коли згас сірник у руках Беверлі.

— Білле… той знак на дверях?

— А що з ним? — видихнув Білл.

— Він зник.

5

ДЕРРІ /10:30 РАНКУ

Скляний коридор, який з’єднував Дитячу бібліотеку з головним корпусом, раптово вибухнув у сліпучому спалаху світла. Скло розлетілося у формі  парасольки, шугнувши крізь хльостке віття дерев, насаджених по всій прилеглій території. Цей смертоносний обстріл міг би когось убити або поранити, та там нікого не було — ні на вулиці, ні всередині будівель. Того дня бібліотека не працювала. Тунель, який так зачаровував Бена Генксома в дитинстві, вже ніколи не відбудують, адже Деррі зазнало таких коштовних збитків, що було простіше лишити дві бібліотеки окремими, роз’єднаними спорудами. Через деякий час ніхто в Деррійській міській раді не пам’ятатиме, навіщо була потрібна та скляна пуповина. Мабуть, лише Бен міг би їм розповісти, як це було — стояти увечері на вулиці, на нерухомому січневому морозі, коли в тебе тече з носа, а кінчики пальців у рукавичках геть заніміли, стояти й дивитися, як всередині коридору туди-сюди ходять люди… вони йдуть собі крізь зиму, навіть не вдягнувши курток, а навколо них сяє світло. Так, він міг би їм про це розказати, та, мабуть, на зборах міської ради про такі речі не говорять — не оповідають про те, як стоїш у холодній пітьмі і вчишся любити світло. Усе небувальщина, а факти свідчили про інші речі: скляний перехід вибухнув без будь-яких очевидних причин, ніхто не постраждав (і це було диво, адже остаточна кількість жертв вранішнього шторму — тобто лише людських жертв — сягнула сімдесяти семи загиблих та більш ніж трьох сотень поранених), і його ніколи не відбудували. Починаючи з 31 травня 1985 року, якщо вам хотілося потрапити з Дитячої бібліотеки в дорослий корпус, потрібно було виходити на вулицю. А коли було холодно, йшов дощ або сніг, треба було вдягати куртку.

6

НАЗОВНІ /10:54 РАНКУ. 31 ТРАВНЯ 1985 РОКУ

— Заждіть, — хекнув Білл. — Дайте… передихнути.

— Дай тобі допоможу, — знову сказав Річі.

Вони полишили Едді біля Павучого лігва, і ніхто з них не хотів про це згадувати. Та Едді помер, а Одра була досі живою — принаймні формально.

— Я сам, — ледь вимовив Білл, хапаючи ротом повітря.

— Давай без цього лайна. Тебе ще йобаний серцевий напад вхопить. Дай поможу, Великий Білле.

— Як твоя г-голова?

— Болить, — сказав Річі. — Не забивай мені баки.

Білл неохоче передав її Річі. Могло бути й гірше, адже Одра була високою і її нормальна вага була сто сорок фунтів. У «Мансарді» вона мала грати роль молодої жінки, яку взяв у заручники психопат з межовим розладом особистості, який вважав себе політичним терористом. Через те, що Фредді Фаєрстоун хотів спершу зняти сцени на горищі, Одра сіла на сувору дієту з курятини, тунця й домашнього сиру й втратила двадцять фунтів. Та прочвалавши з нею чверть милі (або ж півмилі, або три чверті милі — хтозна), він думав про ті сто двадцять фунтів уже як про двісті.

— Д-дякую, ч-ч-чувак, — сказав він.

— Прошу. Далі будеш ти, Скирте.

— Біп-біп, Річі, — озвався Бен.

Попри все Білл вишкірився. То була втомлена усмішка, і довго вона не протрималась, однак навіть слабка посмішка — то краще, аніж жодної.

— Куди далі, Білле? — спитала Беверлі. — Вода шумить гучніше, аніж раніше. Мені б не хотілося тут потонути.

— Прямо, а тоді ліворуч, — сказав Білл. — Мабуть, нам краще трохи пришвидшитись.

Вони йшли темрявою ще з півгодини. Білл показував шлях, і вони звертали то праворуч, то ліворуч. Шум води наростав, поки вона не почала гуркотіти навколо них лячним «Долбі стерео». Ведучи одною рукою по вогкій стіні, Білл намацав наступний поворот, і зненацька вода побігла його черевиками. Потік був мілким та прудким.

— Дай мені Одру, — сказав він Бенові, який уже гучно сапав. — Далі за течією.

Бен обережно передав її Біллу, і він спромігся перекинути її через плече, немов пожежник. Аби ж вона запручалася… поворухнулася… зробила бодай щось.

— Як там із сірниками, Бев?

— Лишилося мало. Мабуть, з півдюжини. Білле… ти знаєш, куди йдеш?

— Гадаю, що т-т-так, — мовив він. — Ходімо.

Слідом за ним вони завернули за ріг. Вода запінилася навколо його кісточок, тоді здійнялася до гомілок, а далі ще вище, до стегон. Гуркіт води знизився до постійного басовитого ревіння. Їхній тунель тремтів без упину. Деякий час Білл гадав, що потік стане надто сильним, аби й далі йти, не стишуючи ходи, та тоді вони проминули впускну трубу, з якої в тунель лився потужний струмінь води, — він зачудувався з його біловодої сили — і потік дещо послабився, хоча вода й продовжувала здійматись. Вона…

«Я ж бачив, як вода лилася з тої труби! Бачив!»

— Г-г-гей! — скрикнув він. — Народ, ви щось бачите?!

— За останні п’ятнадцять хвилин дещо розвиднилось! — гукнула йому Беверлі. — Білле, де ми?! Ти знаєш?!

«Гадаю, що так», — мало не сказав він.

— Ні! Ходімо!

Йому здавалося, що вони наближалися до того місця, де Кендаскіґ бігла в бетонному руслі — до Каналу… до того відрізка річки, який пірнав під центр міста й виходив на поверхню в Бессі-парку. Та звідкись у тунель потрапляло світло, світло, і певна річ, що там, де Канал біг під містом, ніякого світла не було. Та однаково ставало дедалі видніше.

У Білла почалися серйозні проблеми з Одрою. Справа була не в потоці (він послабився), а в глибині. «Ще трохи, й доведеться пускати її плавом», — подумав він. Ліворуч від себе він бачив Бена, праворуч — Беверлі, а трохи повернувши голову, можна було помітити Річі позаду Бена. Підлога тунелю зробилася дивною: здавалося, що тепер вона була встелена якимсь брухтом, схожим на цеглу. А попереду з води стирчало щось, схоже на ніс тонучого корабля.

Бен почвалав до нього, тремтячи в холодній воді. На нього попливла розбухла коробка з сигарами. Він відштовхнув її і вхопився за штуку, яка стирчала з води. Його очі розширились. Це була якась здоровенна вивіска. Він міг прочитати «АЛ», і одразу ж під цими літерами було «МАЙ». Раптом він здогадався.

— Білле! Річі! Бев! — він засміявся від здивування.

— Що там, Бене?! — крикнула Беверлі.

Схопившись за ту річ обома руками, Ден штовхнув її. Заскрипіло — то один кут вивіски шкрябнув стіну тунелю. Тепер можна