Юлія Ройс - Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс

- Глава 19.2 -

– Слухаю! – відповідаю. 

– Дякую, Ясю, – говорить в слухавку, а я завмираю. Голос Мирона такий теплий, наче він з коханою дівчиною розмовляє. – Я не сумнівався, що ти просто так це не залишиш. 

– Просто я відчувала і свою долю провини. Не попередила тебе вчасно, – кажу.

– Ти тут ні до чого, – говорить твердо. – Це я загрався у великого боса, але ця ситуація дала мені зрозуміти, що нічого у мене не вийшло. 

– Не говори дурниць, – зупиняю його. – Таких ситуацій багато буває. Ми всі робимо помилки. 

– Так, але у мене їх надто багато. 

Добре, що Мирон це розуміє. Цікаво, які саме помилки він має на увазі? Тільки робочі чи... 

Небо затягує темними хмарами та зривається вітер. Матусі поспіхом забирають дітей з майданчика і поспішають до виходу з парку. Розумію, що і мені треба пришвидшитись, а то ще промокну. 

– Мироне, мені треба йти. Скоро дощ розпочнеться, а я в парку, – кажу.

– В якому саме парку? – питає, але відповісти не встигаю. Сильний порив вітру мало не збиває з ніг. 

Вимикаю телефон і кидаю в сумку, а сама поспішаю до виходу. Перші краплини дощу падають на мене десь на півдорозі. Розумію, що не встигну, і злюсь сама на себе. І навіщо зайшла так далеко? 

Дощ посилюється і куртка швидко намокає. Ховаю волосся під капюшоном, але допомагає так собі. 

Пришвидшуюсь біля виходу з парку, але різко зупиняюсь, коли хтось хапає мене за руку і вкриває парасолею. Стою, як вкопана, і піднімаю погляд на Мирона, у котрого також намок костюм, а з волосся по обличчю стікає вода. 

– Ти що тут робиш? – питаю розгублено. 

Дощ барабанить по матеріалу парасолі, а я дивлюсь на Мирона і повірити не можу, що він тут. 

– Не хотів, щоб ти промокла, – відповідає. – Добре, що я здогадався поїхати в парк, котрий найближче до офісу. 

Мирон усміхається, і я теж. Це так романтично. Ми удвох під однією парасолькою і навколо жодної живої душі. 

– Замерзла? – питає, коли шмигаю носом, і несподівано передає мені парасолю, а сам знімає піджак та опускає мені на плечі. Мирон залишається в одній білій сорочці, котра також промокла і тепер липне до тіла. 

– Тепер замерзнеш ти, – кажу. 

– Це не страшно, – він знову усміхається і забирає в мене парасолю. Намагається вкрити нас обох, але я бачу, що парасоля повністю накриває тільки мене. – Я сам тебе відвезу. 

Мирон веде мене до свого автомобіля і відкриває передні пасажирські двері. Сідаю в теплий салон, а тоді й він сам розміщується за кермом. 

Рукою відкидає мокре волосся з очей і заводить двигун. Я ж дивлюсь на нього – і так тепло на душі зараз, хоч шкіра і вкрилась сиротами. 

– Ти не проти, якщо спочатку до мене поїдемо? Тобі треба переодягнутися і зігрітись, – питає. 

– Ну… добре, – кажу зніяковіло. Я не думала, що сьогодні ще й у квартирі Мирона побуваю. Та він має рацію – до нього їхати значно ближче, тому погоджуюсь. 

Ми не розмовляємо, поки їдемо, і в той час, коли піднімаємось ліфтом на потрібний поверх. Мирон пропускає мене у квартиру першою і вмикає всюди світло. 

Я дивлюсь, як по панорамних вікнах стікає вода, і не вірю, що з власної волі приїхала сюди.

– Я дам тобі свої речі, поки твої будуть сохнути, – говорить Мирон, а я тільки киваю.

Поки Мирон в кімнаті шукає одяг для мене, я знімаю його піджак і кладу на крісло. Він повертається через хвилину з оберемком речей і дає все мені. Наші погляди зустрічаються, і я ніяковію.

Йду у ванну кімнату, знімаю свої мокрі речі та кидаю в сушку. Одягаю спортивні штани Мирона, котрі мені дуже великі, але тримаються на животі. Також його футболку і навіть нові шкарпетки. Виглядаю доволі смішно, але мило. 

Коли повертаюся в вітальню, застаю доволі цікаву картину. Мирон також переодягається, і я встигаю побачити його широку спину. Він змінив костюм на джинси та футболку і тепер виглядає просто та по-домашньому. 

– Я все, – кажу і повертаюсь до нього обличчям. Мирон уважно розглядає мене з голови до ніг та усміхається. 

– Тобі підходять мої речі, – відповідає, а я червонію. – Я чаю зроблю, щоб зігрітися.

Він йде до кухні, яка знаходиться на одній території з вітальнею, і вмикає чайник. Мені здається, що дощ тільки посилюється і вся ця атмосфера навколо наче з якогось фільму. 

Ми удвох, за вікном дощ. Наче і романтично, але між нами така прірва…

 – Ти можеш залишитись сьогодні тут, – говорить. – Я буду спати у вітальні. 

– Не впевнена, що це хороша ідея, – кажу. 

– Спати в вітальні? – усміхається. – Я також не проти спати з тобою, Ясю. Але думаю, що ти мої бажання не розділяєш.

Червонію ще більше, а Мирон сміється. Так м’яко та спокійно. Давно між нами не було такого спокою. Можливо, це початок чогось нового? А може, я вкотре переконую себе у тому, чого немає… 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍