Наталія Ольшевська - Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська

   Здаюся та всідаюся на крісло. Все одно більше ні в кого про подібне  запитати не зможу, тож переживу декілька хвилин Сашчиного реготу.

- Ти не проти? – запитує в Олега, який саме ставить пакунок на стіл та сідає біля дружини.

- Сам послухаю, адже ти тоді здиміла ще до сходу сонця, - здається, мої брови злилися з лінією росту волосся від здивування. Я цього не знав.

- Коли нам було по вісімнадцять – я затягла Олега в ліжко, адже не бачила своїм першим чоловіком нікого іншого. Усе відбулося якось на рівні інстинктів. Я багато років пускала на нього слинки, тому збудитися лише від декількох дотиків було зовсім неважко. Боляче було лише перші декілька секунд після проникнення. Він рухався повільно та обережно, аби я звикла.

- Вибач, люба, та я рухався повільно і обережно, аби усе не закінчилося за декілька секунд. То тепер розкажеш нам для чого ти про це запитуєш? – звертається уже до мене.

- Є одна дівчина…

- У тебе з’явилася дівчина і ти мовчав? – емоційно вигукує Саша. І лише зараз я усвідомлюю, що сам не знаю, у якому ми статусі перебуваємо. Пара? Я ж сам себе заклинав стільки часу не лізти знову у це лайно, яке називають «стосунки», але лише від думки, що Каміла може комусь дозволити торкатися до себе, як дозволяє мені, тулитися, наче шукаючи захисту, так само гаряче відповідати на поцілунки… Дах зносить від скаженого гніву. Точно знаю одне – хочу, аби вона була лише моєю.

- З’явилася, - впевнено відповідаю. – І я не хочу спотворити її перший раз, поводячи себе як неандерталець.

- Не псував раніше хороших дівчаток? – підколює Саша.

- Інакше б не запитував.

- Познайомиш?

- Скоро буде така можливість, - не дає відповісти Олег. – У суботу в мене день народження і разом з тим ми плануємо відсвяткувати новосілля. Ви обоє запрошені. Відмови не приймаються. Чекаємо вас на третю.

- Будемо, - впевнено погоджуюся, приймаючи рішення й за Камілу.

   Далі вечеряємо під невимушені розмови, які активно розбавляє Ніка. Зовсім не хочеться їхати додому та лишатися на самоті, але і нав’язувати свою компанію ще більше сім’ї друзів не хочу. Тому єдине, що вважаю правильним, коли виходжу на вулицю, – дзвінок до Каміли.

- Як почуваєшся? – запитую, щойно підіймає слухавку.

- Краще, дякую, - по тілу розповзається тепло лише від її голосу.

- Чим будеш зайнята приблизно через пів години?

- Завершу завдання з адміністративного права.

- У-у-у, відстій! У мене краща пропозиція. Вийдеш?

- Вже? – майже пищить.

- Чекаю на вулиці через тридцять хвилин. Одягнися тепліше – сьогодні вечір прохолодний.

   Завершую дзвінок та мчу трасою у сторону міста. По дорозі встигаю заїхати на заправку та додому, щоб взяти другий шолом, і менш, ніж за пів години зупиняюся неподалік дому Каміли.

   За декілька хвилин вона виходить за ворота у мішкуватому спортивному костюмі, розпущене волосся розвиває вітер... На обличчі мимоволі розтягується посмішка. Не можу контролювати власні емоції, коли вона поруч.

   Зриваюся з місця та швидкими кроками наближаюся до дівчини, згрібаю в обійми і впиваюся у пухкі губки, розкриваючи їх язиком. Поглиблюю поцілунок і божеволію, коли вона починає відповідати. Кров стрімкими потоками відливає від мозку та спрямовується нижче поясу, не змушуючи чекати на реакцію. Опускаю руки на її сідниці, зминаю та притискаю її ще ближче, аби відчула моє бажання.

- Що з тобою? – запитує, розриваючи поцілунок, коли кисню починає бракувати.

- Скучив, - зізнаюся та зариваюся носом у її волосся, запах якого позбавляє мене розуму. - Поїхали? – шепочу.

- Куди?

- Будь-куди.

- Поїхали, - знизує плечима та крокує поруч, тримаючись за мою руку.

   Поки Каміла обвиває руками мій торс та притискається до спини, а світло фар розсіює сутінки, у голові виникає ідея. Та перед цим випробую рівень її сміливості.

- Я тобі дещо покажу, - гукаю, скидаючи швидкість. – Максимально міцно тримайся за мене і постарайся втриматися на сидінні.

- Що ти задумав?

- Боїшся?

- З тобою – ні.

   Задоволено посміхаюся, відчуваючи, що хватка Каміли посилилася. Скидаю швидкість до пів сотні. Затискаю передні гальма, одночасно подаючись корпусом вперед, і байк заднім колесом відривається від землі. Долаємо кілька метрів лише на передньому та опускаємося.

- Можна ще раз? – захоплено викрикує.

- Моя дівчинка, - знову виконую стоппі[1] і через декілька сотень метрів звертаю у сторону поля з грунтовою дорогою.

   Першим злізаю з мотоцикла, відкидаю забрало та відразу випалюю пропозицію Камі, поки вона на сидінні:

- Минулого разу ти вчила мене. Цього разу я буду інструктором. Тільки до металевого коня. Спробуєш?

- А якщо я натисну щось не те чи зламаю?

- Як? Це ж не кабіна пілота у авіалайнері. Ми у полі. Сцену з фільму «Життя, як воно є», де Мессер вчить Холлі рушити на мотоциклі[2] -  повторити тут нереально. Автобуса немає.

- Ти впевнений? А якщо мені навіть у полі вдасться його розбити?

- Це лише залізяка, - знизую плечима. - Але тоді будемо майже десять кілометрів йти пішки у напрямку міста, поки нас не підбере котрийсь далекобійник, який відбере наші паспорти і завезе кудись у Сарагосу, де ми потрапимо у трудове рабство та будемо до пенсії клеїти наліпки на хурму і мандарини.

- Ну, Іспанія – не найгірше місце для того, аби зустріти старість, - здається та вмощується на сидінні.

- От і я про те. Проверни ключ у запаленні та витискай зчеплення, - сідаю позаду на місце пасажира та накриваю руки Каміли, що лежать на кермі, своїми, щільно втискаючись у її спину. - Рушаємо чи спершу помолимося?

- Рушаємо. Що робити далі?

- Біля лівої ноги є важіль, намацала?

- Так.

- Він перемикає передачі. Щоб увімкнути першу – натисни на нього, відпускаючи щеплення, - стискаю її ліву руку та повільно розжимаю, - збільшуй швидкість, провертаючи праву руку на кермі, - повільно рушаємо, - коли потрібно збільшити швидкість – знову тисни на зчеплення і перемикай передачу, тільки тепер важіль потрібно підіймати вгору. Вниз – лише перша передача. Тримаєш рівновагу?