Наталія Ольшевська - Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська

Розділ 14

Адам

- Підстрахуй, - просить Олег, коли займає моє місце на лаві та робить хват на штанзі.

- Як справи з переїздом? Допомога потрібна? – запитую, стаючи біля його голови.

- Лишилися дрібниці, - відповідає на видиху, коли робить черговий жим. – Та й від помічників не встигаємо відбиватися. Батьки постійно у нас товчуться, кожен намагається чимось допомогти, аби Олеся не лізла до роботи. Таке враження, що ми з ними живемо в одному будинку.

- Як вона? – таки запитую, хоча й розмовляв з нею сьогодні перед спортзалом.

- Нудиться, але не зізнається. Ще ніколи не бачив її менш рухливою, ніж останні декілька днів. Вона тоді добряче налякалася, - ставить штангу на місце. – Та що приховувати – я не менше. Але все добре. І з нею, і з малюками. Досі повірити не можу… - щасливо усміхається.

- Я радий за вас, - плескаю його по плечі та йду до іншого тренажера, аби зосередитись лише на болючих відчуттях у м’язах, не дозволяючи знову думкам виїдати нутро.

   Але це не допомагає. Знову гіркота з минулого та ниюче відчуття всередині продирається крізь важке дихання та швидке серцебиття. Моєму малюку уже було б два роки… Якби тоді через мою необережність завагітніла нормальна дівчина, а не меркантильне стерво, яке прикидалося нещасною вівцею. А як би у такій ситуації вчинила Каміла? Не варто гадати, та й взагалі про це думати. Більше я не збираюся припускатися минулих помилок. Розумію, що намагаюся обманути сам себе цими обіцянками, адже вже активно танцюю на старих граблях з задоволенням отримуючи кожен удар в лоб. Сподіваюся, це відчуття мине або хоч трохи ослабне, коли, нарешті, отримаю те, чого хотів від неї з самого початку. Таке відчуття, що провалився у трясовину і чим більше пручаюся, тим сильніше вона затягує в себе, забираючи усі шанси вибратися живим. Я не хочу нічого відчувати, але і вдіяти також нічого не можу. Якесь знущання.

   Протягом години вичавлюю з себе усі сили, гаруючи на тренажерах та час від часу перекидаючись репліками з Олегом.

   Після тренування йдемо у душ. У роздягальні таки не витримую і починаю розмову здалеку.

- Ну і що ви вирішили з уроками верхової їзди? Ніка, наче, була в захваті.

- Поки не знаємо. Коли народяться немовлята часу стане набагато менше. Її захоплення зараз так часто змінюються, що ми за ними не встигаємо: вчора вона хотіла бути повітряною гімнасткою, а сьогодні зранку Олеся їй розповіла про людей, котрі перевертають пінгвінів, коли ті падають, задивляючись на літаки. Вгадай, чим вона тепер хоче займатися?

- Я б запитав у неї сам. Можна напроситися в гості? Маю декілька запитань до Саші, - Олег відразу напружується. – Господи, у тебе зараз пар з вух повалить. Хочеш – будь присутнім. Можливо і ти станеш корисним.

- Ну, низький тобі уклін за те, що дозволив. Руку цілувати чи досить лише вклонитися?

- Реверансу буде достатньо. То як?

- Пішли.

    Дорогою зазираю до найближчого супермаркету та купую гостинці для Саші та Ніки і горішки для їх ненажерливого папуги. Передаю пакунок Олегу та рушаю попереду.

   Приблизно через пів години під’їжджаю до нового будинку Олега та Саші. Тут я вже був, коли допомагав розвантажувати речі. Якби я облаштовував сімейне гніздо, не обрав би іншого варіанту: неподалік ліс та озеро, велика територія і затишний сучасний будинок, обшитий червоною цеглою. На подвір’ї мене відразу зустрічає малявка.

- Адам! Ти приїхав у гості? - верещить, підбігши до паркану.

- Ага, - знімаю шолом, глушу мотор, ставлю байк на підніжку та заходжу у двір, - ходи обійматися! – підхоплюю малу на руки і стискаю в обіймах, від чого вона аж крекче. – Як справи?

- Сьогодні були проблеми, - важко зітхає, - бійка.

- Ти з кимось побилася? – ствердно киває головою. З усіх сил намагаюся стримати посмішку. - З ким?

- З Марійкою перед тихою годиною. Вона сміялася з Дениса, тому що він лягав спати в колготах, а не в піжамі. Мені не подобається, коли сміються з моїх друзів. Я відірвала їй метелика з резинки для волосся. Вихователька сварилася. Тому дідусь Влас забрав мене сьогодні раніше. Обіцяв, що не скаже мамі. А ти не скажеш? Їй не можна сумувати.

- Не скажу, але ти маєш розповісти тату, - опускаю її на землю та присідаю поруч, - і маєш запам’ятати те, що я зараз скажу: ніколи не захищай хлопців, це вони мають за тебе битися, як лицарі за принцесу, зрозуміла? – киває. – Де мама?

- На кухні. Ходімо, - тягне за руку в дім.

   У передпокої знімаю взуття та куртку і гукаю з порогу:

- Хазяйко!

   Саша визирає за декілька секунд.

- Які привабливі нині цигани пішли. Привіт! – підходить та цілує в щоку. – А свого чоловіка я маю у тебе на мішок горіхів виміняти?

- На два, - посміхаюсь. – Не завадив? Олег зараз під’їде.

- Рада тебе бачити. Проходь. Будемо вечеряти, - плетуся за нею до кухні.

- Пахне смачно. Допомога потрібна?

- Ми з Нікою зробили лазанью. Овочі поріжеш?

- Без проблем, - закочую рукави, мию руки та стаю біля дошки, починаючи різати болгарський перець. – Насправді, я хотів з тобою поговорити, - озираюся, щоб переконатися, що Ніки немає поруч.

- Валяй, - обпирається боком об кухонну стійку, висмикує з дошки шматок овоча, впирає ступню в стегно іншої ноги, як чапля, і уважно сканує мене поглядом, починаючи жувати.

- Розкажи про свій перший секс, - вирішую не тягнути. - Як це було? Боляче? – завмирає та переводить погляд мені за спину.

- Було прекрасно, - обертаюся і помічаю Олега у дверному отворі. – Навіщо запитуєш? – переводжу погляд на Сашу та не знаю, як продовжити розмову без зайвих подробиць. – Адаме, ти що, ніяковієш? – починає реготати.

- Дякую, дуже допомогла, - бурчу та продовжую різати клятий перець, поки обличчя якогось біса обдає жаром. Смішки Олега за спиною роблять ще гірше. Схоже, я виставив себе повним ідіотом.

- Послухай, - на зап’ястя лягає тонка рука, зупиняючи мої рухи, - поклади ніж і присядь. Вибач, не втрималася – вперше бачу тебе таким. Давай поговоримо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍