Іван Степанович Керницький - Герой передмістя, Іван Степанович Керницький

щоб гідно закінчити свято, хлопці розкинули кілька оберемків летючок ОУН, а потім відспівано «Ще не вмерла» і ще раз «Не пора». Співати можна було до розпуку, бо поліція неначебто зовсім щезла з Богданівки — знак, що назрівало щось непевне.

Але народ був так революційно наснажений, що не хотів покидати домівки: кожний горів смолоскипом гніву і варився сам у собі, в своїх печінках, кожний хотів говорити, кричати і ніби з тим криком викинути з дна душі якийсь пекущий, здавен-давна під серцем накипілий біль, жаль і тяжку образу.

Ось до президії протискався, тримаючи високо над головою капелюх і білі рукавички, пан радник Табачинський в старомодному чорному «шлюсроку», з цвікером на носі.

— Шановні і дорогі панство! — звернувся до залі тріскучим голоском емеритованого цісарсько-королівського радника апеляційного суду. — А прошу мені сказати, як се може бути, щоб у конституційній системі громадяни тої, прошу я вас, самої держави нищили безкарно в білий день майно інших громадян, які так само платять податки і дають армії рекрута, а поліція, якої собачим обов’язком єсть берегти лад і порядок, дивилася на це крізь пальці, а потім арештувала не винуватців, а пошкодованих?!

Заля завмерла в тривожному очікуванні ще однієї промови.

— А прошу сказати мені, чи таке безправ’я єсть можливе в конституційній державі! — жолудкувався старичок, аж сива головка на тонкій шийці з вистаючою ґиґашкою теліпалась від надмірного хвилювання.

— Та скажіть котрий, що неможливе, бо старого шляк трафить, — звернувся пан Макс до активістів, які тут же рикнули:

— Ганьба такій державі! Фуй!

— Дякую вам, панове, позаяк я тільки всього хотів від вас почути, — зрадів пан радник, шармантно вклонився в сторону порожнього вже президіяльного стола, щипнув у щічку панну Дарцю і вже з чистим серцем помандрував на партію преферанса.

Народ висипався з читальні, клекочучи, мов гнівна повідь, що греблі рве, але зараз на подвір’ї обскочила всіх зрадлива пітьма осіннього вечора, без зір, з низько навислими хмарами, і чорна глупа, як пень, тиша. І від тієї тиші багатьом кандидатам на Богданів зробилося якось моторошно на душі: люди принишкли, стали шушукати й боязко розглядатися довкола. Якби так у той момент хтось на сміх крикнув: «В ноги! Поляки йдуть!», то могла б тоді повторитися, в трохи меншому масштабі, катастрофа під Берестечком.

На щастя, була там людина, що тримала руку на живчику ситуації, а нею був ніхто інший, як мій неоцінений пан інструктор. Він шепнув кілька слів активістам, а ті скочили в народню гущу й веліли всьому жіноцтву, дітям та всім підтоптаним громадянам негайно розійтися по домах. Під будинком читальні залишився, само собою, вусатий пан Дорош з в’язкою ключів від всіх національних установ, весь актив, члени Спортового Товариства «Дніпро» і загін пролетаріяту.

До пролетаріяту можна б було, кінець кінцем, зарахувати й руського батяра Толька Чорнія, якби він не був з професії «доліняж», або, іншими словами, кишеньковий злодій, щоправда, глибоко освідомлений.

Только носив під серцем криваву рану, що ятрилась ненавистю до поляків ще з раннього дитинства, а докладніше, з перших днів листопада 1918-го року, коли то вбито йому батька під час розграблювання магазинів з мукою та цукром на Янівській вулиці.

Фактично, хто застрелив батька з мішком муки на плечах, Только не знав і не бачив, бо лежав тоді в колисці й рясно зрошував пеленки, але мама сказала, що поляки, а її слова були для нього святощами. Тож коли доріс і привчився задовільно орудувати майхром, він кожного року в навечер’я 1-го Листопада мусів добре напарити якогось ляшка. Бувало, інколи навіть з тією метою спеціяльно втікав із криміналу, щоб лише сповнити свій патріотичний обов’язок.

Так і тепер він з’явився, просто випущений з Бриґідок, перед лицем голови читальні «Просвіти» паном професором Мурським, повен самовідданости та посвяти, і спитав по-вояцьки:

— Пане ґлова, кого біць?

Пан професор, в дійсності, не мав багато спільного з бойовим рефератом і відіслав Толька до пана Макса, а той призначив його до оборони церковного саду.

Цей відтинок, що замикався плотом і живоплотом від вулиці Городецької та від поля Болгарів, був обсаджений скріпленою залогою, бо саме з того боку наші сподівалися атаки. В корчиках стояли замасковані піраміди з полупаної цегли і каміння, а до кожної такої купки приділено по п’ять «бомбардієрів», які розставились у лінію, у відстані кількох метрів група від групи, під охороною темряви, деревець і плоту. Окремі залоги стояли в кооперативі, в читальні і в «Маслосоюзі». У підвалі фабрики скринок «Зоря» панночки з «Юнацтва» під командою панни Дарці і панни Соні з молочарні — «Солодкої Сметанки», зорганізували перев’язочний пункт.

Падали короткі тихі накази, мелькали і гасли електричні ліхтарки. В усіх напрямках розіслано стійкових, які через побігущих-кур’єрів мали доносити команді про те, що діється в терені.

На кур’єрів добровільно зголосились і ми обидва з Адаськом, але пан Макс нагнав нас додому спати, обіцяючи златати нам сидження, коли не змиємось йому з очей. Так що ми були примушені відійти в підпілля й заховатись між клюмбами сухих квітів перед будинком читальні.

В реєстрі подій, що потім наступили, слід відмітити ще й те, що коло 9-ої години вечора з трамваю числа 8 висипалась купка перестрашеного люду, в більшості побожних бабок, що брали участь в Листопадовій Панахиді в храмі св. Юра.

Розповідали одне наперед одного несамовиті історії! Що після панахиди корпоранти вдерлись на подвір’я катедри, змасакрували вірних, знищили митрополичу палату, хотіли вбити Митрополита, та не могли його знайти, бо сховався в підземеллях, тож вдерлися до церкви і скинули з кам’яного трону статую Папи Пія IX! А тепер ціла та банда на дві або й три тисячі розбишак суне просто на Богданівку!

— Не дуже-то я вірю в той погром та інші голодні кавалки, — сказав пан Макс до свого ад’ютанта пана Мельника, — в страха бувають великі очі, але для всякого случаю, як каже пісня про Нечая, треба нам бути напоготові.

Свистом дав знак активістам, і хлопці стали подавати один одному обережно, з рук до рук, якісь круглі й чорні яйця і розпихали їх по кишенях та за пазухи.

— То гандґранати! — шепнув мені на вухо Адасько.

По Богданівці повіяло грозою. Штори крамниць і ресторанів із лоскотом засувалися, гасли світла у вікнах, прохожі підбігали трухцем і щезали в челюстях будинків. «Шимони» замикали брами.

Німа