Іван Степанович Керницький - Герой передмістя, Іван Степанович Керницький

і прийшли вони до «Просвіти» на Церковну вулицю показати, що вони «духом і серцем цілим з тими, які 1-го Листопада 1918-го року заткнули синьо-жовтий прапор на львівському Ратуші!»

Та це, перепрашаю, не мої слова, а позичені в пана професора Мурського. Так, голова Виділу читальні «Просвіти», пан професор Мурський тримав святкову промову.

Це правда, що пан професор носив уже тоді штучні щелепи, ще й до того слабо припасовані, проте навіть й з таким «умеблюванням» міг би бути блискучим промовцем для робітничих мас, в роді народнього трибуна, як би не тая сумна обставина, що він частенько заганявся в мітологію античного світу. Але цим разом, в обличчі назріваючих вагітних подій, він так розпалився, що трохи не забув згадати Антея і Прометея!

Розправивши широко вірлині крила уяви, шугав Бояном віщим по трагічних сторінках нашої власної історії.

Насамперед випив води з карафки і пригадав святочній громаді, що тут, на цьому узгір’ї, де стоїть тепер наша церква і читальня, року Божого 1648-го стояла вкопана артилерія Великого Гетьмана Богдана, з направленими на Льва-город гарматами. І цей факт ми, українці з Богданівки, яка з того часу носить ім’я славного Богдана, мусимо глибоко закарбувати в наших серцях в цей тривожний момент, коли темні ворожі сили там, у темряві ночі, зрадливо і по-злодійськи готовляться знищити, розгромити кривавий труд наших рук — наші національні установи!

В цьому місці, як належить, актив гукнув: «Ганьба!», а столярі, різники та інші чесні ремісники зірвались на рівні ноги, вхопили крісельця, на яких сиділи, і гукнули: «Така й така їх мать була, хай пробують сюди прийти! Хіба з відерками на кров і з мішками на кости!»

Промовець знову випив води, заспокоїв залю владним піднесенням правиці, поправивши при цій нагоді спинку від маншета, і переплигнув із Козацької Доби нашої історії до Великого Зриву в 1918-му році.

— Це якийсь символічний трагізм історії, — казав пан професор, — що ми оце зібрались захищати грудьми наше національне майно, наш доробок, саме в навечер’я Великого Листопада, якраз у той самий час, коли двадцять років тому Головна Бойова Управа давала в «Народній Гостинниці» останні розпорядження про докінчення того святого діла, яке почав був Гетьман Богдан: про здобуття влади в нашому прастарому городі Львові!

— Слава! — рикнув актив. Столярі й різники вже не зривалися з місць, хоч і помітно було, що їх розсаджує тиха лють і досада. Може, від самоусвідомлення того сумного факту, що так Великий Гетьман, як і Головна Бойова Управа, святого діла не звершили і прастарого города Львова кінець кінцем не здобули.

Якраз і на цю тему почав снувати блискучі історіософічні комбінації пан професор Мурський. Кинув крилату фразу, що наші зробили у 18-му році фатальну помилку, починаючи завойовувати Львів від Ратуша, то значить від середмістя, а його, мовляв, слід було штурмувати з передмість — «від сутерин, піддаш і сторожівок, з ремісничих верстатів і робітничих кварталів, звідси, з нашої Богданівки!» — гримів промовець під гучні оплески й оклики «Слава!», які теж перекликались з вигуками «Ганьба», бо задні ряди слухачів не завжди акуратно спохвачували, про що йде балак напереді.

Мій неоцінений пан інструктор сидів собі скромно збоку, коло президії, але фактично всім потиху дириґував. Глянув недискретно на годинник і тим дав знак панові професорові, що йому пора кінчати промову, бо тут кожної хвилини можна було сподіватися штурму з середмістя на передмістя.

Та пан професор був якраз «у своєму сосі» і далі палко розвивав різні ориґінальні концепції, щоправда, досі ще не підтверджені нашою історичною наукою:

— Нашу землю українську, — казав, — топтали гуни, авари, вандали, монголи та різні інші наїзники, і всі вони щезли з лиця землі. Чому? — запитав у залі пан професор і зараз сам собі відповів: — Бо наш український чорнозем криє в своїх надрах дивну первісну міць: він родить такий хліб, що як ворог поїсть його з двісті-триста років, то або ним задавиться, або мусить прийняти нашого духа, нашу культуру, нашу плоть і кров! Бо наш народ, хоч поневолений і закутий, але вічний, невмирущий, мов той мітичний Антей, що тільки тоді діставав надлюдську силу, коли торкався лона Матері-Землі, як той Прометей, прикований до скелі…

— Ов, біда! — шепнув пан Макс до пана Мельника, директора фабрики скринок, смоли шевської і шварцу «Зоря». — Чи я не казав, що він таки вскочить у мітологію? А вже заля була так революційно настроєна, що тільки кинь гасло і веди народ на барикади. А тепер готов нам загасити в масах бойового духа!

— Треба професорця заткати, — зідхнув пан Мельник, злегка вже закроплений «Бачевським» з нагоди Великих Роковин. І щоб рятувати ситуацію, моргнув на актив. Хлопці схопились на рівні ноги, витяглись наструнко і затягнули «Не пора». Тоді вже й пан промовець, рад-не-рад, здивовано споглядаючи на залю, лишив у спокою прикованого до скелі Прометея і заспівав з народом гимн, число 2, хоч ця точка стояла в програмі вечора на дальшому пляні.

По цім першім «Не пора» вийшла на сцену, як чайка, панна Дарця з Черешневої вулиці, блідесенька, бо засильно припудрована, в школярській гранатовій спідничці, у вишиваній блюзочці, з тугою косою через плече, неначе жовнір з карабіном.

Панна Дарця продеклямувала з «Великих Роковин» Івана Франка той фраґмент із монологу Козака-Невмираки, що його деклямують галичани на всіх Листопадових академіях:

«До великого моменту

Будь готовий кожний з нас!

Кожний може стать Богданом,

Як настане слушний час!»

Слухачам аж мурашки полізли поза шкуру, бо всім нараз здалося, що той слушний час якраз настає і всі богданівчани стають Богданами! Блідо-крейдяне личко панни Дарці, її великі променисті очі (в глибінь яких так часто задивлявся мій неоцінений пан інструктор), її полум’яно-драматична деклямація наелектризувала залю мільйонами вольтів, влила патріотичного духа навіть в таких опортуністів, як пан радник Табачинський (про що дивись далі).

Після панни Дарці повинен був, згідно з програмою, виступити хор студентів і виконати три пісні, які твердо стоять в репертуарі національних свят: «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали», «У три пари несуть мари» і «Спіть, хлопці, спіть». Ця частина, на жаль, відпала, бо диригент хору сидів на Яховича ще від часу маніфестації під мадярським консулятом, а наші славні баси й тенори були призначені на різні відповідальні пости в системі оборони нашого стану посідання (про що далі).

Розуміється,