Андрій Анатолійович Кокотюха - Язиката Хвеська

Люди люблять дві речі: сенсацій та коли їх дурять. Київський журналіст-авантюрист Максим Бойко заради гарячої новини обдурить не лише весь Київ — усю країну. Бо найкраща сенсація — вигадана сенсація. Макс може підкинути міліції мертве тіло, якого нема. Він готовий видати темношкірого приятеля за родича американського президента. У нього в рукаві ще багато подібних тузів. Але має велику проблему: красуня-дружина не вміє тримати язика за зубами. Ну чисто тобі язиката Хвеська з відомої української народної казки… Кримінальна комедія Андрія Кокотюхи свого часу змогла насмішити шоумена Сергія Притулу, здобути ІІІ премію на конкурсі «Коронація слова» і перетворитися з кіносценарію на роман. Який не змусить читача нудьгувати ані на хвилину.

Андрій Кокотюха

ЯЗИКАТА ХВЕСЬКА

Авантюрно-кримінальна комедія

Серія перша

Жіноче тіло

0

На сутулих плечах худого лисого типчика теліпалася фірмова футболка з написом: «Паркувальний сервіс».

Опустивши скло, Немирович втупив у паркувальника погляд з категорії «як ви всі мене дістали». Якійсь час чоловіки мовчки їли один одного очима. Нарешті Немирович не витримав першим:

— Ну?

— Тут паркуватися не можна, — сутулий типчик навіть не нахилився до вікна. Говорив, дивлячись на порушника правил паркування згори вниз. Та відчуваючи від цього помітне задоволення.

— А ось же теж машини стоять, — Немирович спробував вирішити непотрібну їм зараз проблему шляхом мирних переговорів.

Ще раз змірявши презирливим поглядом спочатку старі «Жигулі», потім — одяг одного з мешканців цієї древньої машини, паркувальний типчик зітхнув. Усім своїм виглядом доводячи: ну не розуміють люди, куди заїхали, чиє місце зайняли і про що їм, лохам убогим, тут узагалі намагаються втовкти.

— Нехай стоять, — він вирішив обмежитися цим поясненням, і далі зробив рукою жест, яким зазвичай відганяють набридливих мух. Зітхнув і Немирович.

Йому не хотілося виходити з салону. Тим більше — не хотілося починати доводити цьому нікчемному типчику його, сутулого типчика, неправоту. Та він упізнав цього паркувальника. Та й взагалі — знав усю глибину натури подібних персонажів. Тому, так само зітхнувши, скосив винуватий погляд на колегу за кермом. Передав йому ноутбук, який тримав на колінах і динаміки якого вимкнув, щойно паркувальник наблизився на ту відстань, з котрої цей звук можна було почути. А тоді смикнув за ручку і вийшов із машини, відразу занурившись у липневу спеку.

Правда, в законопаченій зсередини машини сиділося ще гірше. Оперативна необхідність вимагала повної звукоізоляції, і напарники упрівали в салоні «Жигулів» уже другу годину — кондиціонер тут не передбачили. Тому спека за тридцять все ж таки переносилася на свіжому повітрі якось простіше, ніж у задушній машині. Авто перетворилося навіть не на міні-сауну, а на міні-пекарню. Всередині якої, до всього, оперативна необхідність вимагала обходитися без води: як припре сечовий міхур, доведеться або залишити пост, або терпіти, або, як часто роблять професійні снайпери в засідці, дзюрити під себе. Жоден із трьох варіантів не був можливим.

Але так само неможливо було допустити, аби просто поруч із об'єктом тебе викрили через якогось недоумка, який уявив себе головним збирачем податків за паркування у радіусі квадратного кілометра вулиці.

Випроставшись і розправивши плечі, Немирович тепер дивився типчику просто в очі.

— Значить, ми теж постоїмо, — промовив він, і перш, ніж паркувальник почав поволі розуміти, з ким має справу, Немирович навіть не заговорив, а доповів сутулому: — Так. Юрій Перегуда. Кличка — Скелет. Засуджений на п'ять років за співучасть у збройному пограбуванні. Ходка перша. Попервах видавав себе за крутого, бо пішов у складі організованої злочинної групи. Але коли всі дізналися, що Скелет лише стояв на шухері, та й то втік і сховався в дитячому будиночку на майданчику, всю крутизну з нього збили. Більше того, зловили Скелета, можна сказати, по запаху: у тому дитячому будиночку з ним із переляку одна вонюча біда трапилася. І Скелет погодився тут же здати всіх своїх подільників, тільки б ніхто не дізнався про цю дитячу несподіванку на дитячому майданчику. Через це отримав на суді по самому мінімуму. А звільнився Скелет достроково. Офіційно — за зразкову поведінку. Неофіційно — бо зразково стукав начальнику оперативної частини колонії. Суворого, до речі, режиму. Я знаю, кому належить ось ця територія, — Немирович обвів рукою вулицю. — Цікаво, Скелете, а він, ну, хазяїн усього цього шматка вулиці, знає, кого взяв на роботу в свою структуру? Чого вилупився, Скелет? Йому про твої відвідини колонії суворого, наголошую, режиму точно відомо. Такий факт бірграфії для нього — найкраща характеристика-рекомендація. Цікаво, чи знає він, як саме ти, Скелет, у ту колонію потрапив і чим там займався у вільний від виправних робіт час. Мені треба представлятися?

За час, поки Немирович викладав цю коротку повчальну людську історію, плечі паркувальника піднялися, опинившись на одному рівні з маківкою. Ось так у нього відбувався процес, визначений поняттям «втягнути голову в плечі».

— Ми можемо тут стояти, Скелет? — поцікавився Немирович.

Той кивнув.

— Я відповіді не почув.

— Можете…

— Я знав це від самого початку. Тому і припаркувався саме тут. Радий, що тепер і ти, Скелет, це знаєш. Іди, он ще машина під'їхала. Така, як треба. Побрязкай біля неї своїми кістками. Там тобі за паркування заплатять.

Скелет кивнув і, не піднімаючи голови, почовгав геть.

А Немирович повернувся в салон. Вмостившись на сидінні, знову підняв скло. Колега передав йому ноутбук, звук знову ввімкнули.

На моніторі увесь цей час бігала хвиляста лінія, яка сторонньому оку виглядала схожою на кардіограму серця. Тільки в машині сиділи не лікарі-кардіологи.

У задушному салоні знову почувся чоловічий голос:

— … вже коли після всього приїхали до мене, вона каже: «Давай у песика і сучку пограємо». Прикинь — у песика і сучку? Я такого ще не бачив, скільки живу і кобил запрягаю…

— А я такого ще не чув, — прокоментував Данченко, напарник Немировича.

— Що там уже було? — поцікавився той.

— Хрін його зна… Контора ж, — Данченко легенько стукнув по ноутбуку пучками пальців, — пише. Потім прокрутимо наново, хлопці у відділі обіржуться. Я не про це: ще не чув ніколи, аби мужик мужику про свої сексуальні пригоди з бабою сорок шосту хвилину без перерви триндів. Наш об'єкт так що, слухає і того… лисого свого ганяє? Не перебив же ні разу.

— … коротше, фантазія в неї, Сьомо, охріненна! Відразу видно — артисткою була…

— Я б, знаєш, ще трохи — і сам почав би цю артистку шукати, — зітхнув Данченко.

— Спочатку, каже, буде стриптиз. Такий, як Кім Бесінджер робила. Знаєш, Сьомо, хто така Кім Бесінджер? Я коли на п'ятому курсі вчився, як раз відеосалони в моду ввійшли. Це коли в тебе є відак, кінці в комітеті комсомолу, який здасть в оренду якусь «ленінську кімнату» в якійсь общазі, кінці на ринку, де заграничні фільми переписують, вже на російську мову гугнявим голосом дубльовані, і кінці в рекеті, який тебе не чіпає, за те, що ти в «ленінській кімнаті» гуртожитку, який на їхній території стоїть, крутиш студентам і солдатам з найближчої військової частини американські бойовики і кіна про секс за один радянський рубель із рила…

Напарники перезирнулися. Вони обоє пам'ятали ті часи, але так і не могли зрозуміти, чому один чоловік