Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— Я думав, що він такий самий, як ти, — скреготнув зубами Фусія. — Ти сам бачиш, як я жахливо помилився.

— Мене він також трохи ошукав, — сказав Акіліно. — Не підозрював, що Адріан Ньєвес здатний на таке. Мені здавалося, що йому до всього байдуже. Ніхто не помітив, як усе це почалось?

— Ніхто, — відповів Фусія. — Ані Пантача, ані Хум, ані уамбіси. Нехай буде проклята та година, коли ті собаки на світ з’явилися.

— Знову ненависть, Фусіє? — спитав Акіліно.

І тоді Ньєвес побачив його, втиснутого в куток, поміж глиняним глечиком і стіною: великого, волосатого, чорного. Встав з мати, поволі почав шукати довкола: одяг, каучукові пантофлі, мотузка, гарбузові пляшки, кошик з лика — все непридатне. Гігантський тарантул не вилазив з кутка, причаївся, певно, слідкував за ним з-під своїх тоненьких темних ніг, віддзеркалених у червонястому боці глечика. Ньєвес ступив крок уперед, зняв з кілочка мачете, але тарантул не втікав, стежив за кожним його рухом своїми бридкими очицями; червоне черевце пульсувало. Ньєвес навшпиньках підійшов до кутка, вдарив по лякливо скрученому клубку, й почувся немовби тріск сухого листя. Ніг він не зачепив, хутро на них було чорне, довге, шовковисте. Плетений килимок в одному місці був розтятий, весь у чорних і червоних плямках. Ньєвес повісив мачете на місце, але спати не ліг, а став біля вікна, закурив. В обличчя віяв легенький вітерець, доносячи шум і запахи сельви; жариною цигарки він пробував припалити крила кажанів, які кружляли біля металевої сітки.

— Вони ніколи не залишалися самі на острові? — спитав Акіліно.

— Один раз, бо той сучий син захворів, — пригадав Фусія. — Але то ще на початку. Тоді це все не могло ще статися, вони б не зважились, боялися мене.

— Хіба можна чогось боятись дужче від пекла? — розмірковував Акіліно. — Однак люди грішать. Страх не завжди їх стримує, Фусіє.

— Пекла ніхто не бачив, — заперечив Фусія. — А мене вони бачили увесь час.

— Ну то й що? Коли чоловік і жінка хочуть одне одного, то немає сили, яка могла б їх стримати, — сказав Акіліно. — Їх так і пече, немовби вони мають усередині розпечене вугілля. Ти ніколи такого не відчував?

— Жодна жінка не доводила мене до чогось такого, — зітхнув Фусія. — Але зараз відчуваю, старий, зараз відчуваю це. Немовби розпечене вугілля під шкірою, старий.

Праворуч, між деревами, Ньєвес міг розрізнити вогнища, миготіли постаті уамбісів; натомість ліворуч, там, де Хум поставив свою хижку, все потопало в темряві. Вгорі, на тлі блакитного неба, коливалися крони лупун, а місяць вибілював стежку, яка збігала схилом, порослим кущами й папороттю, оминала черепашачий ставок і вела до невеликого пляжу; затока тепер була, мабуть, блакитна, спорожніла. Чи й далі спадає вода в ставку? Чи палі й сітка вже на сухому? Невдовзі видно буде черепах, що повзають по піску з витягнутими до неба, зморщеними шиями й з отупілими, вибалушеними від задухи очима; і треба буде відділяти їхні панцери гострим мачете, краяти біле м’ясо, солити, щоб не гнило від сонця та вологи. Ньєвес відкинув недокурок і хотів задмухнути каганець, коли у двері раптом постукали. Він відсунув засув, і увійшла Лаліта, боса, з волоссям до стегон, удягнута в ітапак — такий, який носять жінки уамбісів.

— Якби мені довелося вибирати, кому з них двох помститися, то я вибрав би її, — розлютився Фусія, — ту сучку. Бо це напевне вона його обкрутила, коли побачила, що я хворий.

— Ти погано з нею поводився, бив її, а в жінок є своя гордість, Фусіє, — мовив Акіліно. — Яка б інша витримала все оте? З кожної подорожі ти привозив собі жінку й безсоромно тішився з нею.

— Думаєш, вона злилася на мене через тих дикунок? — спитав Фусія. — Дурниці, старий. Та сучка розпалилася тому, що я вже не міг спати з нею.

— Краще не треба про це, — сказав Акіліно. — Я знаю, що це тебе дратує.

— Але вони тому й злигалися з Ньєвесом, що я вже не міг спати з нею, — торочив своє Фусія. — Розумієш, Акіліно, яке це лихо, яка це велика біда.

— Я вас не розбудила? — спитала сонним голосом Лаліта.

— Ні, не розбудили, сеньйоро, — відповів Ньєвес. — Добрий вечір. Чим зобов’язаний?

Він зачинив двері на засув, підтягнув штани і схрестив руки на оголених грудях, але одразу ж їх опустив, нерішуче тупцяючи на місці. Нарешті вказав на череп’яний глек, біля якого лежав волохатий тарантул, — я щойно вбив його. Лише тиждень тому заліпив усі дірки, — Лаліта сіла на мату, — але щодня ці тварюки прогризають нові.

— Бо вони голодні, — сказала Лаліта. — Так завжди буває о цій порі року. Одного разу я прокинулась і не могла поворушити ногою, можете собі уявити. Дивлюся — маленька плямка, а потім це місце спухло. Уамбіси змусили мене потримати ногу над вогнем, щоб виступив піт. У мене навіть слід залишився.

Вона підняла поділ ітапаку, і з’явилися стегна, гладенькі, міцні, кольору трави мате. Шрам від укусу скидався на маленьку гусінь.

— Чому ви так злякалися? — спитала Лаліта. — Чому відвертаєтесь від мене?

— Я не боюсь, — знітився Ньєвес. — Але сеньйора гола, а я чоловік.

Лаліта почала сміятись, опустила ітапак і правою ногою водила по маті, замріяно торкаючись її пальцями, п’яткою.

— Сучка, повія і все що найгірше, — погодився Акіліно. — Але я люблю її, і мені все решта байдуже. Вона мені ніби донька.

— Жінка, яка робить таку підлість, коли бачить, що її чоловік здихає, гірша від сучки, гірша від повії, — сказав Фусія. — Немає такого слова, щоб її назвати.

— Здихає? В Сан-Пабло переважно вмирають від старості, а не через хворобу, Фусіє, — зауважив Акіліно.

— Ти зовсім не хочеш мене втішити, лише злостишся, бо я її лаю, — не вгавав Фусія.

— Він казав це при мені, — прошепотів Ньєвес. — Як іще раз з’явишся напівгола, посічу на шматки, зроблю з тебе кров’янку. Хіба ви, сеньйоро, забули?

— А іноді він ще погрожує: віддам тебе уамбісам, виколю тобі очі, — додала Лаліта. — І Пантачі також каже: замордую, не задивляйся на неї. Коли він так погрожує, то нічого не зробить, накричиться, й уся злість минає. Вам прикро, коли він мене б’є, так?

— Більше того, я лютую, — Ньєвес незграбно вдарив рукою по засуву. — Особливо, коли він вас ображає.

— Як ми самі, буває ще гірше. «Е-е, зуби у тебе випадають, е-е, все обличчя в прищах, е-е, тіло вже не таке, як колись, е-е, скоро виглядатимеш, мов старі уамбіски». Принижує мене, як тільки може. Вам прикро це слухати? А