Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— Але вона вірила тобі, хоча й знала тебе досконало, — мовив Акіліно. — Коли я припливав на острів, Лаліта казала: скоро він мене звідси забере, а якщо в цьому році буде багато каучуку, то ми попливемо до Еквадору й поберемося; будьте такий ласкавий, доне Акіліно, продайте товар по добрій ціні… Бідна Лаліта.

— Вона не втекла раніше лише тому, що чекала, поки я розбагатію, — сказав Фусія. — Ото дурна! Я не одружився з нею, коли вона ще була свіженька, без жодних прищів, а думала, що я одружуся, коли вона вже нікому не могла розігріти кров.

— Адріанові Ньєвесу розігріла, — заперечив Акіліно. — Інакше він не взяв би її з собою.

— А їх теж хазяїн хоче взяти з собою до Еквадору? — спитав Ньєвес. — Він і з ними одружиться?

— Тільки я його дружина, — відповіла Лаліта. — Решта — то служниці.

— Можете казати, що завгодно, але я знаю, що вам це боляче, — зауважив Ньєвес. — Ви були б людиною без серця, якби вам не боліло те, що він приводить у дім інших жінок.

— Він не приводить їх у мій дім, — уточнила Лаліта. — Спить з ними у кошарі, разом з худобою.

— Але живе з ними, не криючись від ваших очей, — сказав Ньєвес. — Не вдавайте, що ви мене не розумієте.

Він озирнувся, щоб поглянути на неї, а Лаліта підсунулася до краю мати і сиділа, підібгавши ноги та опустивши очі. Ньєвес не хотів її образити, він замовк і знову почав дивитися у вікно, його дратувало і те, що вона має їхати з хазяїном до Еквадору, і блакитне небо, і вогнища, і виблискуючі в заростях світлячки, — прошу вибачити мене, я не хотів вас образити, — і Лаліта підвела очі.

— Хіба він не віддає їх тобі, або Пантачі, коли вони йому вже набридають? — спитала вона. — Робиш те саме, що й він.

— Я людина самотня, — пробурмотів Ньєвес. — Чоловік потребує жінок. Чому ви мене порівнюєте з Пантачею, хоча мені й приємно, що ви звертаєтесь до мене на «ти»?

— Вона казилася лише спочатку, коли я був відсутній, — пояснив Фусія. — Дряпала їх, одну з племені ачуала подряпала до крові. Але пізніше призвичаїлась, навіть заприязнилася з дикунками. Вчила розмовляти по-іспанському, теревенила з ними. То не так, як ти собі думаєш, старий.

— І ти ще нарікаєш, — мовив Акіліно. — Тобі б кожен позаздрив. Чи багато знайдеться чоловіків, котрі б так міняли жінок, як ти, Фусіє?

— Але ж то були дикунки, — нагадав Фусія. — Дикунки, Акіліно, з племен агварунів, ачуала, шапра, самі покидьки, чоловіче.

— Вони, мов звірятка, — сказала Лаліта, — прив’язуються до мене. Шкода мені їх — вони так бояться уамбісів. Коли б ти був хазяїном, то поводив би себе так само, як він, зневажав би мене.

— Хіба ви знаєте мене так добре, щоб засуджувати? — заперечив Ньєвес. — Я б таких речей своїй приятельці не робив. А тим більше, якби це були ви.

— Тут жінки швидко в’януть, — сказав Фусія. — Хіба то моя вина, що Лаліта зістарилася? Та й, зрештою, я був би дурний, коли б не скористався з випадку.

— Тому ти викрадав таких молоденьких, га? — напосідав Акіліно. — Хотів, щоб були міцненькі?

— Ну, не лише тому, — відповів Фусія, — я люблю незайманих, як і кожен чоловік. Тільки кляті дикуни не дають їм спокійно дозріти, псують навіть наймолодших, лише одна шапра, яку мені послала доля, виявилась дівчиною.

— Єдине, що мені болить, це спогади про те, якою я була в Ікітосі, — сказала Лаліта. — Білі рівненькі зуби, жодної плямки на обличчі.

— Ви любите краяти собі серце, — зауважив Ньєвес. — Чому хазяїн не дозволяє уамбісам приходити сюди? Бо всі вилуплюють очі, коли бачать вас.

— І ви з Пантачею також, — додала Лаліта. — Але це не тому, що я гарна, а тому, що біла.

— Я завжди був увічливий з вами, — мовив Ньєвес. — Чому ви вважаєте, що я такий самий, як Пантача?

— Ти кращий, ніж він, — запевнила Лаліта. — Тому я й прийшла тебе провідати. У тебе немає лихоманки?

— Пам’ятаєш, якось ти приїхав, а я навіть тебе не зустрів? — спитав Фусія. — Ти знайшов мене в сараї для каучуку. Це було того разу, старий.

— Так, пам’ятаю, — сказав Акіліно. — Мені здавалося, що ти спиш з розплющеними очима. Я думав, що Пантача почастував тебе своїм відваром.

— А пам’ятаєш, як я впився анісовою горілкою, яку ти привіз? — спитав Фусія.

— Це теж пам’ятаю, — сказав Акіліно. — Ти хотів тоді підпалити хижки уамбісів. Немовби чорт у тебе вселився, я змушений був тебе зв’язати.

— Протягом десяти днів я пробував спати з тією сучкою, але нічого не виходило, — признався Фусія. — Ані з Лалітою, ані з дикунками, здуріти можна було. Я плакав, хотів вкоротити собі віку десять днів підряд і не міг, Акіліно, не міг.

— Не плач, Фусіє, — мовив Акіліно. — Чому ти мені про це не сказав? Може, тебе б тоді вилікували. Ми попливли б до Багуа, лікар зробив би тобі укол.

— Ноги в мене здерев’яніли, старий, — пожалівся Фусія. — Я бив себе по ногах і нічого не відчував, припалював сірниками, а вони як мертві, старий.

— Ну, годі вже. Не треба так сумувати, — сказав Акіліно. — Підсунься трохи до борту, поглянь, скільки тут летючих рибок, цих, електричних. Поглянь, як пливуть вони за нами, як гарно виблискують іскорки в повітрі й під водою.

— А пізніше я вкрився пухирями, старий, — вів далі Фусія. — І вже не міг роздягтись перед тією сучкою. Уяви собі, Акіліно, приховувати це і вдень і вночі, не мати змоги нікому розповісти, самому перейматися усім цим!

Почувся делікатний стук у стіну, Лаліта встала. Підійшла до вікна, обличчям притулилася до металевої сітки і почала гарчати по-агварунському. Ззовні хтось також тихенько загарчав.

— Малий Акіліно хворий, — повідомила Лаліта, — вибльовує усе, що з’їдає. Піду погляну на нього. Якщо вони завтра ще не повернуться, то прийду приготувати тобі обід.

— Хоч би не повернулися, — сказав Ньєвес. — Не треба мені нічого готувати, вистачить, що ви прийдете побачитися зі мною.

— Якщо я кажу тобі «ти», можеш звертатися до мене так само, — запропонувала Лаліта. — Принаймні тоді, коли нікого немає.

— Ми могли б ловити рибок сіткою, якби тільки її мали, — сказав Акіліно. — Хочеш, Фусіє, я допоможу тобі підвестися, щоб ти їх побачив?

— А згодом перейшло на ступні, — скривився Фусія. — І кульгав я, старий, і шкіра злізала з мене, як із змії, тільки в змій виростає нова шкіра, а в мене — ні, в мене — одна величезна рана, Акіліно, це несправедливо.

— Звісно, несправедливо, —