Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— Але ти повинна їй щось порадити, — сказав лоцман. — З такою лякливою вдачею Боніфація ніколи не знайде собі чоловіка. Коли б ви знали, сержанте, яка вона мовчазна, розкриває рота лише тоді, коли її про щось запитають.

— Тим краще, — посміхнувся сержант. — Я не люблю папуг.

— Ну то Боніфація вам дуже сподобається, — зробила висновок Лаліта. — Вона спроможна за ціле життя не вимовити зайвого слова.

— Я повинен розкрити вам один секрет, сержанте, — сказав Ньєвес. — Лаліта хоче одружити вас із Боніфацією. Вона мені повсякчас про це говорить, тому й попросила покликати вас у гості. Обережно, ще є час подумати.

Сержант чи то усміхнувся, чи то засумував, — я вже колись ледве не оженився, сеньйоро. Відразу після вступу до жандармерії зустрів дівчину, яка в мене закохалася, ну і я в неї, трошки. Як її звали? Ліра. І що ж сталося? Нічого, сеньйоро, мене перевели з П’юри, а Ліра не хотіла зі мною їхати, так увесь роман і закінчився.

— Боніфація за своїм чоловіком пішла б скрізь, — сказала Лаліта. — Такі вже ми є, жінки, не ставимо умов. Вам слід одружитися з кимось із тутешніх, сержанте.

— Ось бачите, коли Лаліта щось собі візьме в голову, то не дасть спокою, доки не досягне свого, — мовив Ньєвес. — Такі вже ті жінки з Лорето.

— Які ви милі люди, — розчулився сержант. — В Санта-Марія де Ньєві кажуть, що Ньєвеси — нетовариська родина, ніколи ні з ким не зустрічаються. Однак, сеньйоро, я стільки часу вже тут, а ви перші мене запросили до свого дому.

— Бо ніхто не любить жандармів, сержанте, — сказала Лаліта. — Ви самі добре знаєте, які вони. Безчестять дівчат, полишають їх з байстрюками, а потім просять про переведення в інше місце.

— Тоді чому ти хочеш віддати Боніфацію за сеньйора сержанта? — спитав Ньєвес. — Одне до другого не пасує.

— Ти ж сам казав, що сержант не такий, як інші, — відповіла Лаліта. — Хоча хто знає, чи це правда.

— Правда, сеньйоро, — запевнив сержант. — Я чесна людина, щирий християнин, як тут кажуть. І товариш, якого ще пошукати треба, ви, сеньйоро, самі в цьому переконаєтесь. Я вам дуже вдячний, доне Адріан, бо добре себе почуваю у вашому домі.

— Приходьте, коли вам тільки заманеться, — мовив Ньєвес. — Прошу провідувати Боніфацію. Але з Лалітою обережніше, бо я дуже ревнивий.

— Слушне застереження, доне Адріан, — погодився сержант. — Сеньйора така гарна, що й я на вашому місці був би ревнивий.

— Велике спасибі, сержанте, — сказала Лаліта. — Але я знаю, що ви говорите це просто так, тепер мене вже не назвеш гарною. Колись, замолоду — інша річ.

— Але ж сеньйора ще молода, — заперечив сержант.

— О, то я вам уже не довірятиму, — застеріг Ньєвес. — Ви краще сюди не приходьте, коли мене немає вдома.

На фермі й далі гавкали собаки, час від часу чулися голоси хлопців. Довкола каганця кружляли комахи, Ньєвес і сержант курили, розмовляли, жартували, і раптом: лоцмане Ньєвес! — усі троє повернули голови у бік найближчих заростей; темрява вкривала стежку, яка вела до Санта-Марія де Ньєви. Лоцмане Ньєвес! А сержант: то Важкий, ну й зануда, що це йому треба, чого морочить вам голову о такій порі, доне Адріан? Діти вбігли на терасу. Акіліно підійшов до батька й прошепотів йому на вухо, що його кличуть.

— Напевне, треба буде рушати в дорогу, сержанте, — промовив лоцман Ньєвес, повернувшись назад.

— Та він п’яний, — сказав сержант. — Не треба на нього зважати, як вип’є, то починає казитись.

Рипнули сходи, за спиною Акіліно виросла масивна постать Важкого, — нарешті, мій сержанте, нарешті я вас знайшов. Лейтенант і хлопці шукають вас скрізь, добрий вечір.

— Я не на службі, — буркнув сержант. — Чого вони від мене хочуть?

— Знайдено вихованок, — повідомив Важкий. — На них наштовхнулася ватага лісорубів поблизу табору, що вверх по річці. Кілька годин тому до місії прибув посланець. Матері всіх підняли на ноги, сержанте. Здається, в однієї з дівчаток лихоманка.

Важкий, у самій лише сорочці, обмахувався кепі, а Лаліта засипала його питаннями. Лоцман і сержант встали. Річ у тім, сеньйоро, — сказав Важкий, — що треба одразу ж плисти за ними. Ми хотіли почекати до завтра, але черниці переконали дона Фабіо й лейтенанта. А сержант: що? вночі рушати? Так, пане сержант, черниці бояться, що лісоруби можуть згвалтувати старших дівчаток.

— Вони мають рацію, — погодилася Лаліта. — Бідолашки, стільки днів у лісі. Поквапся, Адріане, йди.

— Нічого не вдієш, — сказав лоцман. — Випийте поки з сержантом, а я піду заправлю моторку газоліном.

— Оце діло, дякую, — сказав Важкий. — Ну й життя у нас, сеньйоре сержант! Вибачте, що я зіпсував вам вечірку.

— Усіх знайшли? — почувся голос із хатини. Вони озирнулися: коротко підстрижене волосся, невиразний профіль, жіночі груди над підвіконням. Світло каганця ледве сягало туди.

— Крім двох, — відповів Важкий, повертаючись у бік вікна. — Тих, що з Чікаїса.

— Чому їх відразу не привезли до місії? — спитала Лаліта. — Ще добре, що їх знайшли, і дякувати за це богові.

Не було як їх привезти, сеньйоро, — Важкий і сержант вдивлялися у вікно, але жінка відсунулась, виднілася лише частина її обличчя й пасмо волосся. По інший бік хатини Адріан Ньєвес віддавав синам накази, чути було, як діти тупотять, бігаючи поміж заростями. Лаліта налила анісової горілки. За ваше здоров’я, сержанте, — виголосив Важкий. А сержант: спочатку за здоров’я сеньйори, дурню.

— Відчуваю, що лейтенант хоче звалити усю роботу на мене, — сказав сержант. — Але ж я сам не попливу, хто буде зі мною?

— Малюк і я, — мовив Важкий. — І ще якась черниця.

— Мати Анхеліка? — почувся з вікна голос, і вони знову озирнулися.

— Можливо, — відгукнувся Важкий. — Вона знається на хворобах — повинна вилікувати ту дівчинку.

— Дайте їй хініну, — порадила Лаліта. — Але всіх ви за один раз не перевезете, не помістяться у човні, треба буде зробити два або три рейси.

— Щастя, що хоч місяць світить, — мовив лоцман Ньєвес на сходах тераси. — Через півгодини буду готовий.

— Іди, Важкий, повідом лейтенанта, що ми вже відпливаємо, — звелів сержант.

Важкий кивнув, побажав доброї ночі й пішов терасою. Щойно він опинився біля вікна, як темна постать відсахнулася й зникла, а тоді з’явилася знову, коли він уже спускався, порипуючи сходами.

— Ходи сюди, Боніфаціє, — покликала Лаліта. — Я познайомлю тебе з сержантом.

Лаліта взяла сержанта під руку, підвела його до дверей. На порозі з’явилася жіноча постать. Сержант став з простягнутою рукою, знічено дивлячись на дві зеленаві іскорки, що світились у напівтемряві; потім невелика темна постать наблизилася до нього, і чиїсь пальці доторкнулися до його пальців, — мені