Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— Нічого не можна було зробити, Чунго, — сказав Хосе-фіно. — Він лише сьогодні приїхав і одразу вперся, ми не могли його стримати. Але він про все знає, і йому те до одного місця.

Дон Ансельмо обіймав Літуму, Молодий і Болас поплескували його по плечах, усі троє говорили одночасно, їх було чутно аж біля бару, збуджених, здивованих, розчулених. Мавпа сів за барабани, бив у тарілки, Хосе перебирав струни арфи.

— Я викличу поліцію, — сказала Чунга. — Краще забери його звідси сам.

— Таж він п’яненький, Чунго, ледве ходить, чи не бачиш? — пояснив Хосефіно. — Ми його пильнуємо. Бійки не буде, даю слово.

— Ви приносите мені лихо, — сказала Чунга. — Особливо ти, Хосефіно. Дивись, щоб не повторилося те, що було минулого разу, бо, клянуся, покличу поліцію.

— Жодних скандалів, Чунгіто, — сказав Хосефіно. — Даю слово. Дикунка нагорі?

— А де ж їй ще бути? — відповіла Чунга. — Але як почнеться колотнеча, то я тобі, сучий сину, цього не спущу, клянуся.

II

— Тут мені добре, доне Адріан, — мовив сержант. — Такі ж ночі і в моїх краях. Прохолодні, світлі.

— Так, немає краю кращого, ніж наш, — озвався Ньєвес. — Паредес минулого року був у Андах, а як повернувся, то казав, що там сумно, жодного деревця, саме лише каміння та хмари.

Місяць у височині освітлював терасу, небо було всіяне зірками, що віддзеркалювались у річці; за лісом, огорнутим м’якою тінню, виднілися фіолетові брили гір. Нижче — хатини. Серед очерету й папороті плюскались жаби, а з хатини долинав голос Лаліти; потріскувало вогнище. Загрозливо гавкали собаки: одна видирала в другої пацюка, — бачили б ви, сержанте, як вони їх ловлять. Лягають під бананами, вдаючи, що сплять, а коли яка наблизиться, хап — і за карк. Це я їх того довчив.

— У Кахамарці люди їдять морських свинок, — сказав сержант. — Просто з лапками, очима й вусиками. Вони схожі на пацюків.

— Колись Лаліта і я довго подорожували сельвою, — мовив Ньєвес. — Тоді й ми змушені були їсти пацюків. М’ясо в них смердюче, але м’якеньке й біле, як у риб. Акіліно отруївся, ледве не помер.

— Це вашого старшого звуть Акіліно? — поцікавився сержант. — Того, що має такі китайські оченятка?

— Саме того, — відповів Ньєвес. — А у ваших краях готують якісь особливі, місцеві страви?

Сержант підвів голову, — ех, доне Адріан, — і на кілька секунд завмер, немовби в екстазі, — якби ви зайшли до першого-ліпшого шинку у Мангачерії й покуштували секо по-п’юранськи! Померли б від насолоди, слово честі, з цим не зрівняється ніщо в світі. А лоцман Ньєвес: рідний край найкращий! Чи вам, сержанте, часом не хочеться повернутися до П’юри? Авжеж, тільки про це й мрію, але хіба людина може задовольнити всі свої забаганки, коли вона бідна, доне Адріан? А ви що, народилися тут, у Санта-Марія де Ньєві?

— Нижче, — сказав лоцман. — Річка там дуже широка. Коли туман, то іншого берега не видно. Але я вже призвичаївся до Ньєви.

— Вечеря готова, — повідомила Лаліта, визирнувши у вікно. Розпущене волосся зливою падало на підвіконня, міцні руки здавалися мокрими.

— Сержанте, ви хочете повечеряти надворі?

— Якщо для вас це не буде складно, то навіть дуже, — відповів сержант. — У вас я почуваю себе зовсім, як удома. Тільки наша річка вужча, а в спеку висихає. І замість дерев дюни.

— Отже, зовсім нічого схожого, — засміялася Лаліта. — Мабуть, у П’юрі так само добре, як тут.

— Вона хоче сказати, що така сама спека, той самий вітер, — зітхнув Ньєвес. — Для жінок батьківщина нічого не варта, сержанте.

— Та я пожартувала, — мовила Лаліта. — Але ж сеньйор сержант не образився?

Звідки такі думки, я люблю жарти, це створює гарний настрій, взаємоприхильність, а, до речі, ви, сеньйоро, з Ікітоса, так? Лаліта подивилася на Ньєвеса: з Ікітоса. І за мить він побачив її обличчя — металевий виблиск шкіри, піт, прищики. Мені так здалося, коли почув вашу вимову, сеньйоро.

— Вона виїхала звідти багато років тому, — сказав Ньєвес. — Це дивно, що сеньйор вловив у неї тамтешній акцент.

— У мене дуже тонкий слух, як і у всіх мангачів, — пояснив сержант. — Коли я був хлопчиськом, то навіть гарно співав.

І Лаліта: я чула, що ті, з півночі, дуже добре грають на гітарі й мають лагідне серце, це правда? А сержант: зрозуміла річ, жодна жінка не встоїть перед піснями, які співають у моєму місті, сеньйоро. В П’юрі, коли чоловік закохується, то йде до своїх приятелів, усі беруть гітари, і дівчина мліє від зворушення, слухаючи серенади. А які чудові музиканти там живуть, сеньйоро, я знайомий з багатьма, наприклад, з одним дідом, який прекрасно грає на арфі, і з композитором, що пише вальси. Адріан Ньєвес кивком показав Лаліті у глиб хатини: а вона не збирається вийти? Лаліта знизала плечима:

— Соромиться, не хоче. Не слухається мене. Боніфація, мов та сарна, сержанте, завжди насторожується, все її лякає.

— Нехай хоч вийде привітатися з сержантом, — сказав Ньєвес.

— Дайте їй спокій, — попросив сержант. — Як не хоче, то нехай не виходить.

— Не можна так швидко змінити життя, — мовила Лаліта. — Вона жила лише поміж жінками і лякається, бідолашна, чоловіків. Каже, що вони подібні до зміїв, це черниці її такого навчили. Зараз ховається десь у кошарі.

— Дівчата бояться чоловіків, доки з ними не сходяться, — сказав Ньєвес. — А потім міняються, зжерти ладні.

Лаліта зникла в кімнаті, й за хвилину пролунав її голос: мене це, у всякому разі, не стосується, я ніколи не боялася чоловіків і не жерла їх, про що мова, Адріане? Лоцман почав сміятись і схилився до сержанта: Лаліта добра жінка, але з характером, тут уже нічого не скажеш. Малий Акіліно, худий, світлошкірий, з косуватими жвавими очима, вийшов на терасу, — добрий вечір, приніс вам каганець, бо вже темнішає, — і поставив його на поручні. Двоє інших хлопців — короткі штанці, рівне волосся, босі п’яти — винесли столик. Сержант підкликав хлопців до себе, і, доки лоскотав їх, бавився, сміявся разом з ними, Лаліта й Ньєвес принесли овочі, сушену рибу, маніоку, — як усе це апетитно виглядає, сеньйоро, — та дві пляшки анісової горілки. Лоцман дав кожному з дітей його порцію, і вони пішли. А сержант: у вас чудові чурре, доне Адріан, так називають дітей у П’юрі, сеньйоро. Я взагалі люблю дітей.

— За ваше здоров’я, сержанте, — виголосив Ньєвес. — Ми дуже раді бачити вас у себе вдома.

— Боніфація боїться всього, але дуже працьовита, — мовила Лаліта. — Допомагає мені по господарству, вміє готувати їжу. І дуже гарно шиє. Ви бачили штанці на хлоп’ятах? То якраз