Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

насправді червонувато-брунатна пляма крові.

Ґантер помічає порізи на пальто.

— Трясця.

Маккенна кладе пальто назад до пакета.

— Де ви це знайшли?

— Біля 90-го шосе. У мене на GPS є координати.

Маккенна зав’язує пакет вузлом.

— Керол, зателефонуй Стіву Вітмаєру. Нехай їде сюди.

Палмер бере слухавку.

— Ґанні, візьми мапу, і хай містер... як вас звуть?

— Тео Крей. Професор Тео Крей.

Я додаю своє вчене звання, щоб не звучати мов пришелепок, та в результаті виглядаю повним придурком.

— Що ж, професоре, чи не могли б ви позначити на мапі, де знайшли тіло?

Ґантер жестом кличе мене до столу. Порпається в шухляді й дістає мапу.

— То як ви знайшли це тіло? — питає він, протягуючи мені ручку Його обличчя, здається, геть знекровилося.

— Я його шукав.

— Шукали? Як довго ви його шукали?

— Десь із годину.

Я роздивляюся мапу.

— Годину? Вам дуже пощастило...

— Це справді так. Але я добре знав, де саме слід шукати, — я знаходжу на мапі те місце. — Крім того, мені допомагали Ембер Гаррісон та її хлопець Девон.

Якусь мить Ґантер мовчить.

— Ага. Що ж, позначте місце на мапі.

Він підсовує до мали записник.

— Це вам для нотаток.

Я обводжу колом місце, де лежить тіло, і починаю детально описувати колоду та як її знайти.

Ґантер відходить поговорити з Маккенною та Палмер. За допомогою Google Maps я звіряю локацію з малою, яку мені дали.

Через плече я помічаю, що ті троє влаштували невеличку конференцію, та їхні голоси звучать надто тихо, аби я щось розчув.

Ембер і Девон мали б уже бути тут. Вони також сказали, що нас зустріне їхній друг Чарлі, син шефа поліції.

Я надсилаю Ембер повідомлення.

«Народ, ви де?»

Повертаюсь до своїх нотаток щодо тіла. Коли я закінчую, наді мною стоїть Маккенна.

— То це воно?

— Так. Я б залюбки поїхав туди й показав вам сам.

— Якщо нам не вдасться знайти тіло, ми поїдемо туди з вами. Поки що попрошу вас розповісти офіцеру Ґантеру все, що знаєте. Там у нас кімната для переговорів.

Ґантер проводжає мене коридором, і з’являється дивне відчуття дежавю, коли мене вперше завели до кімнати для розмови з офіцером поліції.

Той вважав мене вбивцею.

Оскільки Ґантер тримається на обережній відстані й пильно за мною стежить, я не почуваюся просто небайдужим громадянином.

Ембер і Девон досі не відповідають.

Розділ 39

Співучасники

Так звана кімната для переговорів дивним чином нагадує кімнату для допитів.

У кутку стоїть камера, як і минулого разу, коли я був у схожому місці. Ґантер відмикає шафку й натискає кілька кнопок. Засвічується червона цятка.

— Я не мастак робити рукописні нотатки, — пояснює він, киваючи в бік камери. — Це лише щоб ми краще зрозуміли з ваших слів, як саме ви знайшли тіло.

Ґантер намагається поводитися приязно, проте натомість здається зверхнім. Крім того, він дещо відсторонений. Ґантер явно не вміє згладжувати розмову й контролювати її, як детектив Ґленн.

— Спершу, — каже він, — розкажіть, звідки у вас цей синець.

Він вказує ручкою на моє обличчя.

— Довга історія.

Не певен, що зараз слушний час розповідати про те, як двом нарикам здалося, ніби я хочу зняти повію.

Двом нарикам, які й досі мені не відповіли...

У мене погане передчуття, що Девон та Ембер повернулись додому й обдовбалися. Господи, тільки цього бракувало.

— Час у нас є. Маккенна чекає на детектива Вітмаєра, щоб виїхати разом.

— Я впав, — відповідаю я. Це лише частина правди, та я чітко пам’ятаю, що впав, перш ніж мені надерли дупу.

— Впали? — Ґантер щось пише на папірці. — Приблизно те саме кажуть мені дружини, коли їх лупцюють п’яні чоловіки.

Я шукаю спосіб змінити тему, але, на щастя, Ґантер сам облишає її та провадить далі.

— Чому ви так упевнені, що знайшли тіло?

— А... зовсім забув.

Я дістаю з кишені телефон і показую фото.

— Ось...

Ґантер бере в мене телефон і дивиться на знімок побілілої руки.

— Це ви сфотографували?

— Менш ніж годину тому. Там, де я і сказав.

— Зачекайте.

Він встає і виходить із кімнати з моїм телефоном.

Зазвичай, коли мій телефон зникає з поля зору, я починаю нервувати. Коли ж він у руках підозрілих копів із корумпованого поліційного відділку, а я пов’язаний із розслідуванням не одного, а одразу двох убивств, я нервую страшенно.

Що як Ембер та Девон відпишуться, доки телефон буде в копів? Чи можуть вони переглянути на ньому все, що їм заманеться, бо я сам просто віддав їм його?

Навіть якщо за законом права на це поліціянти не мають, немає жодних гарантій, що вони цього не зроблять.

Хоча детектив Ґленн і компанія перевірили мій телефон та ноутбук, пароля мого вони так і не спитали.

Там нема ніякого компромату. Може, якісь особисті електронні листи чи нескромна історія в браузері, яка не має дивувати, адже йдеться про холостяка в дорозі. Нічого дивного. Нічого вартого уваги.

Мені кортить підвестися й піти шукати свій телефон. Аж ось я намацую щось у кишені й заспокоююся. Мій особистий телефон.

Я зробив знімок на телефон, який придбав на СТО 88. Він майже порожній...

Утім, не зовсім. Єдине, що там є — це мої розмови з Ембер. Та я й так уже розповів про них із Девоном.

Може, мобільних і викличе якісь підозри, та навряд скомпрометує мене більше, ніж те, що я й так готовий розповісти.

Ґантер повертається до кімнати й віддає мені телефон. На дисплеї все ще фото трупа.

Хоча, звісно, вони спокійно могли переглянути що завгодно ще, а тоді знову відкрити це фото.

Ґантер дає мені візитку.

— Надішліть фото та все інше, що у вас є, на цю електронну адресу.

Він чекає, доки я надсилаю знімок.

— Це справді схоже на тіло.

— А що, у вас тут часто вигадують такі історії?

— Ви б здивувалися, — мляво відказує Ґантер. Він дивиться на мене так, ніби збирається захищатися. — То як ви знайшли тіло?

— Як я сказав, я шукав Челсі.

Ґантер щось записує.

— Ви були знайомі з Челсі?

— Ні. Ніколи її не зустрічав.

— Знайшли новину в інтернеті? Ви працюєте на агентство з пошуку зниклих безвісти?

— Ні. Я