Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

робити тепер. Копати далі? Упевнитись, що це Челсі? Переконатись, що це не майстерно влаштований розіграш?

Ні. Інших доказів не треба. Це має бути вона.

З одного боку, мої сумніви здаються безглуздими, бо хто б ще це міг бути? Але з іншого, внутрішній голос наполягає: це не може відбуватися насправді. Він відмовляється вірити.

Захват від власної правоти перебивається фактом, що все значно заплутаніше, аніж мені здавалося.

— Дай мені лопату, — кажу я Девону.

— Ти її викопаєш? — питає він.

— Ні. Ми знов її засиплемо.

Я дістаю з рюкзака пакет для сміття і накриваю ним тіло, потім починаю засипати землею.

— Чому ми її закопуємо? — питає Ембер крізь сльози.

— Бо треба, щоб тіло знайшла поліція. Це місце злочину.

— Так, але навіщо її закопувати?

— Щоб до неї не дістались тварини, — пояснює Девон.

— Покладемо її пальто в пакет і візьмемо з собою. Та поки що тіло треба захистити.

Ембер витирає носа рукавом.

— Може, подзвонити на 911?

— Ми відвеземо їм пальто Челсі, — каже Девон. — Нехай Чарлі зустріне нас біля відділку. Краще пояснити йому на місці, аніж телефоном.

Я засипаю землю на місце і підтягую на могилу колоду.

— Щоб мати якусь позначку і щоб падальникам було не так просто знайти тіло.

Челсі довго лежала там, та тепер, коли ми розворушили тіло і запах гнилої плоті шириться лісом, мов кров у воді, всі тварини довкола знатимуть, що тут щось є.

Сутінки згущуються, до повної темряви лишається не більше години.

— По-моєму, мене зараз знудить, — каже Ембер.

Я почуваюся так само.

— Народ, ви йдіть у машину. Я скоро, лише покладу пальто в пакет.

Девон відповідає кивком і веде дівчину вгору пагорбом.

Коли вони зникають із поля зору, я запаковую пальто, потім беру колоду, яку на їхніх очах поклав на могилу, і відтягую на десять ярдів нижче яром.

Враховуючи те, за яких несприятливих обставин ми зустрілися, я їм не довіряю. Я не маю підстав гадати, що вони можуть щось заподіяти тілу, особливо враховуючи, що за годину тут буде поліція. Та науковець у мені наполягає, що краще перестрахуватись.

Коли я повертаюся до «Експлорера», Ембер сидить у Девона на колінах.

— Можемо закинути її додому? — питає він. — Я візьму свій пікап і поїду слідом за тобою у відділок.

Логічне прохання, та мені все одно спокійніше від думки, що я відсунув колоду.

— Звичайно.

Ми їдемо до їхнього дому в тиші. Ембер тихенько хлипає на задньому сидінні, намагаючись усвідомити: її подруга справді мертва.

Девон хитає головою і бурмоче під носа: «Дідько. Дідько».

Розділ 38

Інформатор

Стоянка поліційного відділку Гудзон-Крика в таку пізню годину майже порожня. На паркувальному майданчику з півдесятка поліційних машин та дві цивільні. Вестибюль за скляними дверима яскраво освітлений.

Я беру пакет для сміття, у якому лежить, як я вважаю, пальто Челсі, і прямую до будівлі.

Стільки всього сталося за останні кілька днів. Шлях, який я пройшов, — від висунення підозр у вбивстві Джуніпер до глузування в кімнаті для переговорів департаменту шерифа округу Філмаунт — був не з простих.

На щастя, з доказами, які, ймовірно, знайдуть на місці поховання Челсі, можна буде порушити справу й домогтися справедливості для Джуніпер.

Я зловтішаюся думками про те, як шерифка Тайсон усвідомлює свою помилку, а детектив Ґленн змушений визнати, що мав про мене хибне уявлення.

Я мушу нагадувати собі, що це не чергова професійна суперечка в журналі щодо результатів дослідження. Убито двох дівчат, а може, і набагато, набагато більше.

Моя мета — лише дізнатися правду. Слід утихомирити своє его.

Я заходжу до поліційного відділку, і чергова сержантка підводить на мене погляд. Їй років тридцять п’ять і, мабуть, у бійці вона б мене завиграшки подужала. Позаду неї сидять ще двоє поліціянтів у формі й розмовляють. Один із них закинув ноги на стіл.

— Чим я можу вам допомогти? — діловито питає сержантка.

Можу лише уявити, з якими пришелепками їй доводиться мати справу ночами.

Я читаю її ім’я на бейджі.

— Сержантко Палмер, я хотів би повідомити про докази у справі зникнення Челсі Бакорн.

Якусь мить вона пильно мене роздивляється. Мабуть, через синці на моєму обличчі.

— Бакорн? Вона хіба не виїхала?

З цими словами сержантка бере папку й починає гортати її вміст.

— Ага, знайшла. Я й не знала, що вона в реєстрі зниклих безвісти.

Сержантка кладе папку на стіл.

— То, кажете, у вас є докази щодо викрадення?

Я кладу пакет для сміття на стійку.

— Я вважаю, що її вбили.

Палмер дивиться на пакет і опускає руку до пістолета на поясі.

— Я мушу попросити вас відійти від стійки.

Я роблю крок назад.

— Вибачте. Я знаю, це може здатися дивним.

— Просто сядьте на лавці, он там, — сержантка вказує на стіну збоку від довгого столу і кличе двох поліціянтів, що неквапливо перемовляються в кутку.

— Маккенно, Ґантере, хлопці, можете підійти?

Обоє зауважують настрій Палмер і підскакують зі своїх крісел поглянути, у чому річ. Той, у якого на бейджі написано «Маккенна» — високий, із густими чорними вусами. Ґантер нижчий і кремезніший, рудоволосий.

— Що сталося? — питає Маккенна, окидаючи мене підозріливим поглядом.

— Цей чоловік каже, що знає щось про зникнення Челсі Бакорн.

— Я думав, вона просто виїхала, — відповідає Ґантер.

— Я так і сказала.

Палмер розгортає перед ними папку.

Маккенна бере її в руки й читає.

— Мабуть, це поліція штату внесла її до списку — хитає головою він. — Їм слід оновити дані.

— Що вам відомо? — питає в мене Ґантер.

— Я знайшов її тіло.

Маккенна опускає папку.

— Повторіть...

— Її тіло. Здається, я його знайшов.

Я киваю в бік пакету для сміття.

— Гадаю, це її пальто.

Ґантер підходить до пакета.

— Кажучи, що знайшли тіло, ви маєте на увазі, що знайшли якусь із її речей і тому вирішили, що тіло має бути десь поблизу?

З цими словами він починає відкривати пакет, і гнилий сморід розкладеної плоті виривається назовні.

— От лайно! — вигукує Ґантер.

Маккенна виймає з кишені пару синіх рукавичок. Бере пальто й повністю дістає його з пакета.

У різкому білому освітленні поліційного відділку я зауважую: те, що здалося мені брудом —