Мері Лоусон - Дім на березі озера, Мері Лоусон

Я завмерла за дверима у їдальню послухати їх і переконатися, що вони не сваряться.

– Наприклад? – запитав Люк.

– Розповісти комусь. Розповісти отцеві Мітчелу чи ще кому.

– Що саме йому розповісти? Що саме ми знаємо?

– Ми знаємо, що ситуація погіршується.

– Справді?

– Я вчора бачив Мері. Дорогою додому зі школи. Я побачив, як вона йшла, й вийшов з автобуса.

– Так?

– Так.

– І вона щось розповіла?

– Не зовсім. Але однаково щось негаразд.

Пауза. Люк сказав:

– Частково це його власна провина.

– Лорі?

– Ага. Він огризається.

– А ти б не огризався?

– Не огризався б, якби мене за це били. Він має бути розумнішим і стуляти пельку.

Знову мовчання. Метт рішуче сказав:

– То ти думаєш, він його б’є.

Нерішуче:

– Мабуть.

– Я теж так думаю. Не просто там штурхає – у нього часом дивна хода. Тому, певно, ми маємо щось зробити.

– Наприклад? – запитав Люк.

– Можемо розповісти отцеві Мітчелу.

– І що доброго він зробить? Що він може вдіяти?

– Поговорити зі старим Паєм чи щось таке, – відповів Метт. – Не знаю, можливо, він щось придумає.

– Це погіршить іще більше.

– Якщо він знатиме, що люди знають, то, може, припинить.

– А що, як він подумає, що це місіс Пай або Мері щось сказали? – сказав Люк. – Він може відігратися на них.

– Тобто ти кажеш, що ми нічого не маємо робити? Сидітимемо, та й усе? Знаючи про це, але нічого не роблячи?

– Ми насправді нічого не знаємо напевне.

Кілька стуків об стіл – Метт злісно закриває одного підручника й витягає іншого.

– Отака твоя життєва філософія, Люку. Коли сумніваєшся – нічого не роби.

Їм слід було розповісти отцеві Мітчелу. Але задньою думкою всі розумні. На їхній захист можу сказати, що вони були зайняті своїми власними проблемами, які на той час досить посерйознішали: хвороба Бо, мій крихкий стан, нестача роботи вже три місяці, й напруга, що посилювалась між ними, мов грім, який відчуваєш ще до того, як почуєш, напруга, що росла, набухала й нагромаджувалася день за днем.

Глава 15

Настав березень. Усе ще лежали глибокі кучугури снігу, білого й гладенького. На око – так само, як у лютому. Однак, ступивши на нього, відчуваєш різницю. Кучугури вкриті тонкою кіркою, що хрускає під ногами, а під нею сніг осідає. Свіжонасипаний шар лежить, як пил, день чи два, а тоді й сам укривається кіркою. Під нею – важко розпластаний старий сніг, як тіло огрядної літньої жінки.

Думаю, десь у березні Люк почав привчати Бо до горщика. Той момент у нашому житті позначився певним драматизмом: Бо поводилась типово для себе, і спогад про це й досі залишається зі мною. Пам’ятаю, як ми з Меттом виконували домашню роботу за кухонним столом, і малá притупцяла, вбрана в шість одежин згори, але голенька від пояса, тримаючи горщика – порожнього – обома руками. Вигляд вона мала похмурий. Люк ступав відразу за нею із так само похмурим виглядом. Він щось говорив про те, що хіба вона хоче всеньке життя провести в підгузку, як вона це витримує – весь час ходити мокрою й смердіти, як вигрібна яма, а Бо його ігнорувала. Вона донесла горщика до відра для сміття в кутку кухні й укинула його туди, а тоді потупцяла назад.

Пам’ятаю, як Люк, притулившись спиною до стіни, став повільно зісковзувати вниз, аж доки не опустився на підлогу, підтягнув до себе коліна, склав на них руки, а на руки поклав голову й сказав: «Як я втомився від її лайна». І пам’ятаю, як Бо, що зупинилася у дверях, озирнулася й глянула на нього. Якусь хвилю вона мала непевний вигляд, а тоді підійшла до нього, погладила по голові й сказала: «Не плач, Люку». Хоч горщика назад не взяла. Вона жаліла Люка, але не аж так дуже.

І пам’ятаю, як Метт сказав: «Люку, це ж її перше повне речення: “Не плач, Люку”». І вони засміялися.

Хоча, я могла й помилитися з часом. Може, це було не в березні, бо навряд чи вони в той час багато сміялися. Думаю, ми досягли тієї стадії, коли, як усі дороги до Риму, так і кожна розмова, кожна пригода призводила до сварки, і зазвичай – до тієї самої сварки.

Якось по обіді, певно, в неділю, коли в усіх нас було трохи вільного часу, Люк вирішив, що я маю навчити Бо якихось дитячих пісеньок. Мирне заняття, якщо такі бувають. Він занепокоївся, що Бо виросте, так і не вивчивши жодної, і вмовив мене проспівати їй декілька. На той час Бо вже видужала від кору й стала така ж шумна, як і раніше, й гримала на кухні каструлями.

– Навчи її пісеньок, Кейт, – провадив він. – Навчи її найголовніших.

– А які найголовніші?

– Не знаю. Навчи її своїх улюблених.

Я не могла згадати й одненької.

– Я їх не пам’ятаю.

– «Гікорі дікорі док», – сказав Метт. Він сидів за кухонним столом, писав тітці Енні листа.

Я ніяково промовила:

– Бо, скажи: «Гікорі дікорі док».

Мала припинила свою роботу й глянула на мене з підозрою.

– Вона думає, що ти здуріла, – сказав Метт, навіжено шкрябаючи на листку.

Я спробувала знову.

– Бо, скажи: «Гікорі дікорі док».

– Ікі дікі док, – грубо відказала Бо. Вона озиралася, шукаючи якусь певну каструлю.

– Молодець! – відповіла я. – Молодець, Бо. А тепер скажи: «Мишка в годинник – скок!»

– Ця кастлюля, – сказала Бо. Вона схопила найбільшу каструлю й почала складати в неї інші за розміром. Їй це теж добре вдавалося. Помилялася не часто.

– Вона тебе ігнорує, – мовив Метт у паузі між бамканням. – Вона подумала, що ти втратила глузд.

– Ну ж бо, Бо, – продовжила я. – Мишка в годинник – скок!

– Дулня, – промовила Бо, знайшовши хвильку суворо помахати на мене пальцем.

– Ця пісенька дурна, – сказав Люк. – Спробуй якусь іншу. Проспівай її повністю.

Я трохи подумала й проспівала:

– Пані Поллі мала ляльку, яка захворіла

Пані Поллі тоді з горя мало не зомліла

«Швидше кличте лікаря!» – телефон дзвенить

І пан лікар їм на поміч вже щодуху мчить

Бо подивилася на мене зі скептичною цікавістю.

– Спіймала, – голосно прошепотів Метт. – Вона на гачку. Тепер повільно її заманюй.

– Цить, цить, цить, – для проби промовила Бо. – Ла-ла-ла.

– Молодець, Бо! Молодець! Слухай:

– Лікар в капелюсі й із валізою прибув

Стук-стук-стук у двері кожен в домі чув

«Ляльку в ліжко покладіть і дайте ліки їй

Я пізніше надішлю за них рахунок свій»

– Свій, свій, свій, – сказала Бо, уважно