Мері Лоусон - Дім на березі озера, Мері Лоусон

Люк зиркнув на нього через плече.

– А яка різниця?

– Є різниця! Різниця є, бо ти їх потім не прибереш, ти забудеш і станеш по них ходити, і рознесеш по всьому будинку, де вони приєднаються до іншого сміття! Саме тому цей будинок так схожий на свинарник!

Люк опустив морквину і скребачку й озирнувся. За хвилю промовив:

– Якщо це так тебе непокоїть, можеш сам спробувати навести в ньому лад.

– Як потішно! – тихо сказав Метт. Він нахилився вперед, тримаючи руки на колінах. – Як це потішно! Я всеньке своє кляте життя прибираю за тобою! Усе кляте життя. І якщо ти думаєш… – Він замовк. Глянув на Бо, на мене, підвівся й вийшов з кімнати.

27-те грудня, неділя

Люба тьотю Енні,

Дуже вам дякую за светра. Мені він дуже подобаєцця. Бо подобаєцця її а Меттові й Люкові подобаюцця їхні. Вони самі вам напишуть. Бо знає що її з овечкою і їй подобаєцця а мені подобаєцця каченя на моєму. Дякую за книжки вони дуже хороші і шкарпедки теж дуже хороші. І шапочки. На Різдво ми ходили до отця Мітчела і я сиділа біля Джейні і була вилика індичка але я не могла багато їсти. Вчора ми ходили до Тедвортсів і у них теж була індичка. Місіс Мітчел подарувала мені набір грибінців і книжку а Бо ляльку а Джейні подарувала мені ручку. Місіс Тедвортс подарувала мені ляльку. Метт подарував мені книжку про комах а Люк подарував мені книжку про жаб. Місіс Стенович подарувала нам із Бо однакові сукні і вони правельного розміру. Містер Тедвортс дав нам окіст із часником дуже смачний а місіс Стенович дала нам різдвяний періг і місіс Пай теж і лікар Крістоферсон і місіс Крістоферсон прийшла в гості і принисла такі малесенькі апельсинчики дуже смачні…

Лист продовжується таким чином ще десь півсторінки. Хороші там люди. Кращих не знайдеш.

* * *

Під кінець січня біля будинку намело гладенькі звивисті кучугури снігу. Вночі будинок стогнав од холоду. Перш ніж озеро замерзло, відбурхало кілька буревіїв; хвилі, гнані арктичними вітрами, розбивали льодові брили, що намерзли вздовж берега, й викидали їх на сушу. Тиждень ті брили стриміли блискучими уламками скла, пощерблені, як акулячі зуби. А тоді знову здійнявся вітер, температура знизилася, хвилі вдарялися об ті брили, й бризки води замерзали ще у повітрі. Замерзлі бризки з гуркотінням ударялися об сушу й збиралися в галькові купи біля брил, врешті повністю вкриваючи їх горами виглянсуваного скла. А тоді за одну ніч озеро замерзло, й було чути лише стогін вітру.

Метт із Люком проклали через сніг борозну від вхідних дверей до під’їзної доріжки, а від неї – до дороги; а далі щоранку по черзі відкидали сніг. Прибирати сніг із дороги вони не стали, бо автомобіль усе одно не запускався. У деяких місцях стіни борозни сягали мого зросту, й за нею нічого не було видно. Бо страшенно подобався сніг, але вона мало його бачила, тому що Люк боявся надовго її випускати, щоб малá не змерзла.

Зранку я йшла в школу закутана так, що заледве могла рухатися; панталони й майка, на них – гамаші, штани, зверху – спідниця, фланелева сорочка, а на неї – светр, потім – гетри, куртка і шарф, що закривав ніс, і шапка, натягнута на очі, і дві пари рукавичок, три пари шкарпеток і зимові чоботи, що раніше належали Меттові, а до того – Люкові. Я боялася, що коли впаду, то не зможу підвестися. Буду лежати, де впала, аж доки промерзну до кісток.

Іноді вранці, діставшись до дороги, я знаходила там Метта, який чекав шкільного автобуса, тупцяючи й потираючи руками в рукавицях, щоб вони не змерзли. Автобус міг дорогою зламатися, або застрягнути в кучугурі, або прокладати собі шлях по об’їзній дорозі, вслід за снігоочисником – і ніяк не дізнаєшся, що саме з ним трапилося. У такі дні Метт зазвичай чекав мене, а тоді ми йшли у школу разом, сподіваючись, що дорогою нас наздожене автобус.

– Це ти? – питав він, коли я з’являлась, визираючи з проміжку між шарфом і шапкою.

– Так, – приглушено звучало з-під шарфа.

– Це може бути хто завгодно.

– Це я.

Шарф уже ставав мокрий всередині від мого дихання. Він пахнув мокрою вовною, морозом і повітрям, що обпече легені, якщо дати йому хоч найменшу можливість.

– Що ж, повірю тобі на слово. Ти не проти компанії?

– Ні.

– Тоді ходімо. Ти ворушиш пальцями?

Я крутила пальцями в рукавичках, щоб він побачив, він схвально кивав, і ми йшли, й сніг хрускотів під нашими ногами.

Він і досі жартував зі мною, досі дражнився, але я розчувала силкування в його голосі. У селі не з’явилося за велінням чуда ніякої роботи на неповний день, а на фермі містера Пая у такий холод не було чого робити, тож ні Метт, ні Люк не працювали вже два місяці.

11-те лютого, неділя

Люба тьотю Енні,

Як поживаєте? Сподіваюся добре. Бо хворіє в неї кір. Лікар Крістоферсон сказав що вона одушає але вона дуже в крапинку й дуже дуже дратівлива. У інших в школі теж кір але я уже хворіла. Ми вчили про Генрі Гудсона й Північно-Західний прохід. Йохо люди були такі злі. Ми і дроби вчили. Якщо ти маєш два ½ яблука то маєш ціле яблуко якщо маєш чотири ½ яблука то два яблука якщо маєш три ½ яблука то маєш одне і ½. Розі Пай плакала у школі.

З любоф´ю, Кейт

Не лише для нас зима видалася нелегкою. Старенька міс Вернон у лютому мало не померла від застуди, що розвинулася у пневмонію. Будинок найстаршого сина місіс Стенович згорів дотла, і йому з дружиною довелося переїхати назад до батьків. Джим Сумак обморозився, доки рибалив на льоду, тож йому довелося ампутувати пальці на ногах. Лікар Крістоферсон п’ять разів застрягав у кучугурах, в останній раз його пацієнтці довелося самій народжувати близнят, бо її чоловік підсковзнувся на льоду біля вхідних дверей, коли біг до сусідів по допомогу, й зламав ногу.

А ще щось відбувалося із Паями. Щось у Паях хвилювало Метта. Я не знаю, чи то було те саме, що спричинило істерику Розі в школі, але здається, що так.

– Хтось має щось зробити, – сказав Метт.

Був вечір. Я мала б готуватися спати, але не могла знайти піжами й пішла питати Люка, де вона.