Антон Дмитрович Мухарський - Доба. Сповідь молодого «бандерівця»

Цей літературний твір створено на основі подій, які могли би мати місце в реальному житті, а могли б і не мати.
Будь-які аналогії та порівняння героїв роману з реальними людьми є недоречними, бо майже всі персонажі, представлені й згадані в романі, є, скоріше, уособленням характерних рис того чи іншого людського психотипу та художньою вигадкою автора, аніж правдивим зображенням осіб, що перебували в стані фізичного буття в певний проміжок часу, описаний у романі.
Усі неполіткоректні вислови, ужиті у романі, є лише приватними та суб'єктивними думками тих чи інших персонажів і промовляються від їх імені.
Автор не несе жодної відповідальності й не приймає на свою адресу жодних звинувачень у розпалюванні міжнаціональної, расової чи міжконфесійної ворожнеч, жодних закидів щодо пропаганди фашизму, расизму, ксенофобії, гомофобії, свідченням чого є застереження на початку роману, яке ви зараз і читаєте.
Автор завбачливо попереджає, що читати цей твір не рекомендується людям із нестійкою психікою, схильним до психопатичних та параноїдальних станів, спричинених браком культури, толерантності, освіти та виховання, радикальним адептам людоненависницьких тоталітарних ідеологій, а також дітям до 18 років, вагітним жінкам та людям без почуття гумору.
Усім іншим бажаємо приємного читання!

АНТІН МУХАРСЬКИЙ

ДОБА. СПОВІДЬ МОЛОДОГО «БАНДЕРІВЦЯ»

ПЕРЕДМОВА

Восени 1994 року, коли я знічев'я забрів до Спілки письменників України, перестріла мене на сходах місцева секретарка й сповістила змовницьким тоном, що під проводом Спілки якраз створено комітет, у якому приймають рукописи на міжнародний літературний конкурс «Гранослов». А потім спитала, чи немає у мене чогось цікавенького?

На ту пору лежали в шухляді мого письмового стола кілька нотатників, у які я заносив певні думки та враження від наших національно-визвольних змагань часів здобуття Незалежності з року так 1989-го аж по нинішній час, але вони потребували певної систематизації та редагування. «А чому б мені з тих нотаток не зліпити якусь повість чи й навіть роман?» — подумалося після тої розмови і, оскільки часу вільного мав купу, то увесь вересень і жовтень просидів у бібліотеках та на кухні власної квартири, від руки переносячи на папір записи з нотатників.

За ті два місяці «зліпилася» у мене досить пристойна повість, яку я не знав, як назвати: «Герой нашого часу», чи «Як гартувалася криця», чи «П'ятниця. Тринадцяте», чи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». А оскільки всі більш-менш пристойні назви було вже розібрано моїми літературними попередниками, то я й назвав оту повість «Доба», ну, в плані не просто відтинок часу, а в плані «Доба-Епоха» — просто, як кажуть, та зі смаком.

Саме вона й отримала гран-прі на конкурсі «Гранослов», а ще право бути виданою окремою книжкою у видавництві «Український письменник» накладом у тисячу екземплярів (що є нині неабияким літературним раритетом).

Цей «дебютний успіх» надихнув мене на продовження, і за якихось три наступних місяці я перетворив повість «Доба» на повноцінний роман у чотирьох частинах, який був майже готовий улітку 1995 року.

Але часи стрімко мінялися й національно-піднесене українське відродження початку дев'яностих змінилося глухою апатією, а часом неприкритою ворожнечею промосковсько-імперських сил до всього українського, тим більше, що у двох останніх частинах мого роману піднімалися гострі соціально-політичні проблеми, що не вкладалося в прокрустове ложе офіційного дискурсу «кучмівської доби».

Погулявши по різних видавництвах з пропозицією видати «Добу» окремою книжкою, я усюди отримав відмови й урешті закинув цю невдячну справу.

З тої пори «Доба» так і лежала в моїй шухляді, аж поки я знову не почув її тихий голос. «Час настав, друже, — шепотіла вона мені, — адже все, про що ти писав і думав майже двадцять років тому, все це актуальне й нині».

Тому, користуючись нагодою, хочу подякувати пану Івану Дзюбі за його життя і творчість, а особливо за останню книгу «Нагнітання мороку», бо вона повернула до життя певні забуті думки та асоціації.

Кажу «Дякую» з великої літери пану Юрію Винничуку (і не тільки за блискучий вірш «убий підараса», що послужив каталізатором продовження проекту «Лагідна українізація», а також за літературну редакцію роману та за люб'язну згоду процитувати його есей «Малоросійський мазохізм» та оповідання «Ги-ги-и»!

Кажу «дякую» моїм батькам та дружині, що терплять усі мої «бандерівські вихиляси».

Кажу «дякую» своєму Народові й Господу Богу, що дає нам право жити й творити!

Ну й насамкінець хочу подякувати й звернутися зі словами любові до всіх ворогів Незалежної України, до всіх українофобів і україноненависників, бо саме ви своїми діями, словами й вчинками пробудили моє вже давно забуте бажання дописати цей роман до кінця.

Дякую вам, дорогі вороги України, за те, що ви є! Без вас було б геть сумно!

З любов'ю та повагою, автор — Антін Мухарський.

Київ, 2012 р.

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

Цей літературний твір створено на основі подій, які могли би мати місце в реальному житті, а могли б і не мати.

Будь-які аналогії та порівняння героїв роману з реальними людьми є недоречними, бо майже всі персонажі, представлені й згадані в романі, є, скоріше, уособленням характерних рис того чи іншого людського психотипу та художньою вигадкою автора, аніж правдивим зображенням осіб, що перебували в стані фізичного буття в певний проміжок часу, описаний у романі.

Усі неполіткоректні вислови, ужиті у романі, є лише приватними та суб'єктивними думками тих чи інших персонажів і промовляються від їх імені.

Автор не несе жодної відповідальності й не приймає на свою адресу жодних звинувачень у розпалюванні міжнаціональної, расової чи міжконфесійної ворожнеч, жодних закидів щодо пропаганди фашизму, расизму, ксенофобії, гомофобії, свідченням чого є застереження на початку роману, яке ви зараз і читаєте.

Автор завбачливо попереджає, що читати цей твір не рекомендується людям із нестійкою психікою, схильним до психопатичних та параноїдальних станів, спричинених браком культури, толерантності, освіти та виховання, радикальним адептам людоненависницьких тоталітарних ідеологій, а також дітям до 18 років, вагітним жінкам та людям без почуття гумору.

Усім іншим бажаємо приємного читання!

ЧАСТИНА ПЕРША

НІЧ

Присвячується усім тим, хто боровся, попри все бореться, а також усім тим, кому ще належить поборотися за Україну!

Глава перша

НАРОДЖЕНИЙ НОВОЮ ДОБОЮ

13. 11. 1993 року

Доба народжується на кухні під електронне цвірінькання позивних радіостанції «Промінь». «Боже ве-ли-кий, є-ди-и-и-и-ний, Нам Україну храни…» — награє радіо над моїм вухом. Я сиджу на кутовому червоному диванчику від чеської кухні «Марія» за білим столом, вкритим картатою, трохи пошарпаною клейончастою скатертиною, і вечеряю.

Мій дім — масивний київський будинок сталінської довоєнної забудови, пофарбований у жовтий колір, посічений дощами та потрощений роками, стоїть на печерському пагорбі серед могутніх старих кленів, каштанів та горобин, закутий у мряку листопадової ночі. Збудований Альошиним на початку 30-х років на розі вулиць Московської та Панаса Мирного, він багато чого пережив і певною мірою уособлює долю моєї багатостраждальної країни з усіма її голодоморами, сталінськими репресіями, тотальним змосковщенням і, зрештою, героїчною боротьбою небайдужих до її долі синів творчої інтелігенції, до яких я себе все-таки, хе-хе, зараховую.

Я маю за плечима 25 років життя, повну вищу освіту (Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого), дружину, півторарічну дитину, дворічний стаж роботи у Великому Державному Театрі (далі усюди скорочено ВДТ), невеликий досвід роботи за сумісництвом у школі (викладаю старшокласникам історію світової культури), десятки зо три непоганих віршів, дві одноактні п'єси, багатий щоденниковий матеріал, ненаписаний роман, декілька публікацій в літературно-громадських журналах, силу-силенну амбіцій, невдоволене самолюбство, безмірну самоіронію, саркастичне світосприйняття, палку любов до життя, ніжну душу, невблаганний потяг до ідеалу, схильність до рефлексій, психоаналізу та психофізичної школи