Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

на трьох лапах і прислу­хався до ледь чутного писку пацюків унизу. Нарешті пе­реслідувані пацюки з розпачу зважились вибігти надвір. Тер’єр упорався з одним, лісник - з другим; Родон з по­спіху й хвилювання не влучив, зате мало не вбив тхора.

Але найкращий був той день, коли на галявині непода­лік від Королевиного Кроулі зібралися мисливці Гадлстона Фадлстона.

Малому Родонові було на що подивитися. О пів на оди­надцяту на алеї з’явився Том Моді, псар сера Гадлстона Фадлстона; він їхав клусом у супроводі породистих гон­чаків, що трималися тісною зграєю, а за ним - двоє по­мічників псаря, веселі завзяті хлопці, що гарцювали в червоних куртках на струнких чистокровних конях. Кінчиками довгих, важких батогів вони напрочуд вправно вишукують у собак найчутливіші місця, якщо котрий відстає чи бодай повертає писок до зайця або кролика, що вигулькує перед самими їхніми носами.

Потім над’їздить Джек, син Тома Моді; він важить сім­десят фунтів, зріст його - сорок вісім дюймів і ніколи вже не стане більший. Джек сидить на великому коща­вому коні, до половини вкритому широченним сідлом. Це улюблений кінь Гадлстона Фадлстона - Ноб. Раз по раз з’являються інші коні, на них сидять маленькі груми, чекаючи на своїх панів, що мають от-от надійти.

Том Моді наближається до дверей замку, його вітав дворецький і пропонує випити, але Том відмовляється, Він зі своєю зграєю від’їздить у захищений від вітру ку­точок галявини, де собаки починають качатися в траві, гратися, тоді люто гарчати один на одного і навіть запекло кусатись, але Том, великий мастак лаятися, швидко втихо­мирює їх криком або дошкульним кінчиком батога.

Приїздять на породистих конях молоді джентльмени, по коліна забризкані болотом, декотрі заходять у будинок випити вишнівки й привітатися з дамами, а інші, скром­ніші, що більше думають про полювання, скидають забо­лочені чоботи, пересідають на мисливських коней і вже розігрівають їх, пускаючи клусом по галявині. Потім вони збираються коло собак і розмовляють з Томом Моді про попереднє полювання, про переваги котрогось із гончаків, про те, що сьогодні в полі мокро і що лисиць з кожним роком стає менше.

Аж ось з’являється сер Гадлстон верхи на гарному коні, він під’їздить просто до замку, заходить усередину, чемно вітається з дамами, але як людина, що не любить зайвих слів, відразу приступає до діла. Собак підводять до самих дверей, і малий Родон сходить до них, збуджений і трохи наляканий тим, як бурхливо вони виявляють йому свою ра­дість: собаки вимахують хвостами і так скавулять, що То­мові Моді криком та батогом ледве щастить їх утихоми­рити.

Тим часом сер Гадлстон важко спинається на Ноба.

- Спробуй, Томе, з саустерського ліска,- радить ба­ронет.- Фермер Мангл казав мені, що бачив там двох лисів.

Том сурмить у ріг і рушає клусом разом з собаками, псарями, молодими джентльменами з Вінчестера, сусід­німи фермерами й пішими робітниками з парафії, для яких цей день - велике свято. Сер Гадлстон і полковник Кроулі їдуть в ар’єргарді, і скоро люди, коні й собаки зни­кають у кінці алеї.

Велебний Б’ют Кроулі надто скромний, щоб з’явитися на місці збору під самими вікнами свого небожа (Том Моді пам’ятає, як сорок років тому, бувши ще струнким студентом теології, він їздив на найгарячіших конях, перескакував найширші окопи й найвищі фермерські огоро­жі),- отож його велебність ніби випадково виїздить на дужому вороному коні з вулички, яка веде від пасторського будинку, саме тоді, коли сер Гадлстон минає її, і приєднується до шановного баронета. Мисливців і собак уже не чути, а малий Родон ще довго стоїть, на східцях, вражений і щасливий.

Під час тих незабутніх свят хлопчик хоч і не доскочив особливої ласки непривітного й холодного дядька, що весь час сидів у кабінеті, заглиблений у судові справи, або провадив розмови з управителями й фермерами, зате здо­був прихильність тіток, заміжніх і незаміжніх, обох дітей у замку й Джіма з пасторського дому, якого сер Пітт за­охочував свататись до котроїсь з ванночок, натякнувши йому, що він отримає парафію, коли та звільниться після його батька, який так любить полювати лисиць. Сам Джім утримувався від цієї розваги, воліючи протягом різдвяних канікул стріляти качок та бекасів і втішатися невинними ловами пацюків. Після свят він мав повернутися в університет і спробувати хоч сяк-так здати останні екзамени. Він уже не носив фраків, червових кра­ваток та інших світських оздоб, готуючись до нової діяль­ності. Таким дешевим і ощадним способом сер Пітт нама­гався сплатити своїй родині борги.

 

 

Ще до закінчення цих веселих свят баронет знов на­брався духу й дав братові чек на своїх банкірів - на ці­лих сто фунтів. Спершу цей вчинок завдав йому великої муки, зате потім він з неабияким задоволенням згадував про свою великодушність. Родонові та його синові не хотілося їхати з замку, але Бекі і дами попрощалися досить таки радо, і наша приятелька повернулася до Лондона, щоб знов узятися до діла, за яким ми її застали на по­чатку розділу. Завдяки її турботам будинок на Грейт-Гонт-стріт зовсім відродився і був готовий прийняти сера Пітта з родиною, коли баронет приїхав до столиці виковувати свої обов’язки в парламенті й домагатися того становища в графстві, яке б відповідало його всебічному хистові.

На першій сесії цей мудрий лицемір таїв свої плани й не розтуляв рота, крім одного разу, коди подавав пети­цію від Грязьбері. Але він ретельно з’являвся на своєму місці й уважно придивлявся до парламентських порядків і справ. Удома він вивчав «Сині книжки», 34 викликаючи цим тривогу й подив у леді Джейн, яка гадала, що він мордує себе нічною роботою і таким надзвичайним запалом. Він познайомився з міністрами й лідерами своєї партії, по­клавши собі найближчими роками стати одним із них.

Лагідність і доброта леді Джейн збуджувала в Ребеки таке презирство, що їй нелегко було приховувати його. Простота й наївність, властиві леді Джейн, завжди дра­тували нашу приятельку Бекі, й часом вона просто не могла втриматись від зневажливого тону в розмові з нею. З другого боку, леді Джейн теж пригнічувала присутність Ребеки. Чоловік весь час розмовляв тільки з невісткою. Здавалося, що вони обмінюються якимись лише їм зрозу­мілими знаками, і Пітт говорив з нею про такі речі, які йому й на думку не спало б обмірковувати з леді Джейн. Дружина їх не розуміла, це правда, та однаково для неї було мукою сидіти