Артем Чех - Рожеві сиропи

твариною. Іноді, коли я приходив у гості до свого друга, поки він не бачив, я намагався показати Чижику інше, більш насичене та цікаве життя. Потайки я його крутив, розтягував, прив'язував до табуретки, засовував його жирний волохатий організм до шухляд, кидав його в унітаз, після чого накривав кришкою і спускав воду. Чесно скажу, це квіточки порівняно з тим, що я робив зі своїми… приїхали. Вилазь.

Він виступав, весело підморгував лисому гітаристу та якійсь ведучій з Нового каналу. Його колектив грав свою чорну та радісну музику, під стелею розповзався цигарковий дим, витяжка не працювала, між столиками сновигали спітнілі офіціантки, а я сидів за грубим нетесаним столом і розмовляв з матір'ю його колишньої. Вона була стара і некрасива, з вусами та рідким сивим волоссям. Одна нога в неї була дерев'яна, на лівій щоці гноївся свіжий рубець. Я ніяковів.

І от в той час, коли я ніяковів, коли плішива й однонога жінка навіщось висунула свого язичка й хтиво завібрувала ним над моїм вухом, кав'ярню знеструмило.

В паніці хтось когось ударив. Музика стихла, за суміжним столиком п'яний аджарець заспівав щось жалісливе, а Арнольда збив трамвай. І саме в той час, коли він вискочив на жовтневу вулицю і намагався розняти двох п'яних хлопців.

І ніхто нічого в паніці не розібрав. Когось схопили, хтось утік, а хтось переліз за шинквас і вкрав пляшку абсенту.

2

Жан Яночкін барабанить по клавішах фортепіано, а Володимир Куриленко — паличками по барабанах, а я вже третій рік сиджу у квартирі Арнольда, годую його кота, який став гладким і неповоротким (думаю, Арнольд від того не був би у захваті), поливаю кактуси, іноді зустрічаюся з його колишніми і віддаю борги. І в житті не з'явилося нічого набагато ціннішого за плов та детективи Акуніна. Тільки я, здається, став дійсно дорослим, справжнім і нецікавим.

Нарта

2005

У мене був знайомий — кодер. Чи хакер? Ні, таки кодер. Я не знаю дня, коли б він просидів у своєму продавленому кріслі перед монітором менше дванадцяти годин. Речі у його кімнаті були розташовані таким чином, що з крісла можна було дістати будь-що. Навіть пульт від телевізора, який знаходився в іншій кімнаті.

Як так можна жити? — питав я сам у себе, не отримуючи відповіді, проте знаючи, що цей прищавий кодер може за кілька хвилин написати складнючу програму або зробити інтернет-портал — нахатеемеліти, напехепешити, флеш, знову ж таки. Навіть дос. Я в цьому не розбираюся. Хоча справа не в тому, що міг мій знайомий кодер, а у тому, що одного разу він закохався.

Він її побачив на одному порносайті…

— Та я знаю, — казав він мені, - що на цих сайтах стільки м'яса, що можна звихнутися, але ж ти подивись на неї…

Я без ентузіазму дивився на цю брюнетку, що стояла розкарячена посеред порожнього басейну, посміхалася і чомусь тримала в руках надувного круга у вигляді кита. Якось виокремити її із сотні інших розкарячених тіл у мене не виходило.

— Що в ній особливого? — запитав я. — Вона ж така, як і інші, якщо не гірша. Ти подивись на її некрасивий квадратний живіт, на її жовті зуби, на цього кита, врешті-решт…

— До чого тут кит? — образився знайомий і поспіхом закрив вікно «опери».

Потім ми до пізнього вечора пили міцний, наче дьоготь, чай, дивилися через справжнє скляне вікно на безлюдну Лютеранську, переглядали його колекцію спалених оперативок та відеокарт…

Коли вже у коридорі я вдягався, він з непідробною надією у погляді подивився кудись глибше моїх очей і сказав:

— А все ж таки вона така жіночна…

- І що з того? Підеш її шукати?

Тоді він промовчав, а за два тижні подався до Мілана.

— Куди? — не зрозумів я.

— В Мілан. Вона там, я її знайшов…

Він повернувся за місяць. Запросив мене в гості, сказав, щоб я взяв із собою пива і чіпсів. Я прийшов, коли на вулиці вже було темно.

— Ось вона! — привітав мене хакер і вивів у коридор злякану і некрасиву жінку з чоловічим обличчям.

— Вона розуміє українську? — спитав я.

— Ні, - відповів приятель. — Вона румунка.

— А де кит? — не знати чого спитав я.

— Хто?

— Ну, пам'ятаєш, у неї був надувний круг у вигляді кита?

— Знущаєшся, — образився він. — Я такого натерпівся, поки визволяв її з рабства.

— Вона — рабиня?

— Так, тобто вже ні. Вона вільна. Румуни не захотіли її приймати назад. Розумієш, я її люблю.

— Кого? — питаю. — Цю?

Ця, здається, зрозуміла, що я не схвалюю рішення її рятівника стосовно того, аби він взяв її жити до себе. Вона замахала руками, почала кричати, з чого я зробив висновки, що вона як мінімум біснувата.

— Вона ж біснувата, — бридливо констатував я.

— Ти придурок, — занервував приятель, — якби ти стільки перетерпів, скільки вона… Ти знаєш, що їй туди засовували?

— Куди?

- Її ґвалтували одночасно сім негрів. Вона нещасна жінка.

— А мені здалося, що на фотографіях вона виглядала цілком щасливою… Білосніжкою.

Румунка знову почала гомоніти, вставляючи англійське «no».

— Вона знає англійську? — поцікавився я.

— На рівні другого класу середньої школи.

— Неперевершено, — здвигнув я плечима.

— Пиво приніс? — запитав хакер. — Будемо її відпоювати.

— Я б коньяку взяв.

— Вона пиво любить, — пояснив друг.

Румунку звали Нарта. Якесь дивне ім'я, подумав я, хоча хто знає цих румунів, увесь час щось нове придумують. Ми сиділи близько години у напівтемряві, їли сир і чіпси. Приятель показував Нарті відеокарти і поламані вінчестери.

— Ти її лякаєш, — сказав я. — Вона зараз подумає, що ти їй будеш це засовувати.

— Куди? — не зрозумів хакер.

Я промовчав. Приятель пояснив мені, що вона вперше в Україні і що їй тут подобається. Виявилось, що коли він звільняв Нарту з полону, то ризикував життям, на нього полювали італійська мафія, італійська поліція та кардинали його святості.

— У Мілані? — запитав я.

— Папісти не знають меж, — пояснив приятель.

— Я не про це. Ти був у Мілані?

— Ну да.

— Щасливчик…

Вивозити рабиню довелося через Словенію. Далі румунська влада відмовила у притулку, обумовивши це тим, що таких, як вона, у них ніколи не було. Паспорта Нарта теж не мала. В Україну її провезли нелегально.

І от вона в центрі Києва, на Лютеранській, їсть сир і п'є пиво.

— Візьмеш її до себе? — раптом запитав мене приятель.

— Шо?!?!?!

— Ну тобі ж умови дозволяють. А у мене батьки, розумієш?

Код ер жив з батьками. У трикімнатній на Лютеранській.

— Мені вона не