Артем Чех - Рожеві сиропи

Я почав навчатися. Спочатку непогано, став членом різноманітних студентських спілок, громад, завів дівчину — онучку нашого ректора, а через рік, коли мені було всього лише вісімнадцять, одружився з нею, проте вже на третьому курсі розлучився. Від неї пахло чужими чоловіками. Мене відрахували і навіть не пояснили причин. Я винайняв недороге житло з гнилою сантехнікою та приємними сусідами, якісь гроші переказували батьки, щось вдавалося підзаробити самому.

А потім у мене з'явився друг. Уперше я його побачив в одному затишному барі. Він любив чорну музику, і в тому барі постійно грали найчорніший свінг. Я ж любив плов, який неперевершено готували у цьому закладі. Зрештою, наші інтереси не співпадали, тим більше що мій друг терпіти не міг рису, до того ж був він вегетаріанцем. Так ми і не познайомилися. Я ще кілька разів зустрічав свого друга в цій кав'ярні, а згодом її взагалі закрили, залишивши мене без найсмачнішого плова, а мого друга без найчорнішого свінгу.

До двохтисячного року я займався неймовірними речами. Впливав на людей, розносив рекламні брошури до офісів, писав рецензії на ветеринарні посібники та телефонні довідники. Навіть у книгарні працював. Щоправда, прибиральником.

Аж поки доля не підкинула мені Арнольда.

Колись він грав найчорніший свінг в одному барі, який прикрили через те, що хтось отруївся їхнім пловом. Тепер Арнольд грав зовсім в іншому місці. Не такому затишному, але свою аудиторію воно тримало міцно. Арнольд був контрабасистом. Для мене ж він був не більше ніж місцевим юродивим, які зазвичай бувають присутні в певному місці й поводять себе приблизно однаково. Вони вже давно нікого не дратують, а навпаки, їхня відсутність викликає деякою мірою розчарування. Ці юродиві стають фішкою, притаманною певному місцю, лейбою, трейд Марком, талісманом. Нерідко трапляється так, що ці безумці й помирають на своєму запатентованому місці, вони помирають випадково і досить безглуздо: їх збиває трамвай. Уже років три, як зняли колії, аж раптом з жовтневої всепоглинаючої мряки вискакує старенький жовто-червоний трамвай, він несеться бруківкою і збиває юродивого. Або ще так буває, коли безумець намагається розняти двох п'яних хлопців, які не знати як забрели до його насадженого місця, і один з них раптом витягає швайку і жалить нею ні в чому не винного юродивого…

Я одразу так і подумав. Арнольд один з таких. І ми стали добрими приятелями, у нас були спільні теми — він також любив плов, серіали про французьку поліцію та детективи Акуніна.

Я без попередження майже увірвався до його квартири. Немов штукатур Коля — з розкладачкою та валізою. Першу ніч ночував у ванні, бо розкладачку не було куди ставити. Другу ніч пив тепле вино в його прокуреній кухні. А за кілька днів узагалі так знахабнів, що дозволив собі позичати гроші у його коханок. Арнольд же — навпаки — позичав гроші моїм жінкам. Навіть колишнім. Навіть на аборти.

Свою молодість я збирався провести у напівтемних оксамитових кабаках.

Арнольд же запевняв мене, що у напівтемних оксамитових кабаках він свою молодість… просрав. Тепер він збирає гроші на, як це не банально, затишний будиночок у містечку Монтре, де він збирається зайнятися літературною діяльністю.

— Сірін, — сказав він мені.

— Що — Сірін? — не зрозумів я.

— Я його удєлаю к бісовій матері, - завівся він.

— Добре-добре, — погодився я, — давай краще вип'ємо.

— Ні.

Після цього він завжди пив сам. Не те щоб я був пригнічений нездоланним потягом до тверезості, просто… просто Арнольд одразу розставив усі крапки над «і»:

— Не пропоную. Щоб не ображався, кажу чесно — мені шкода. І відійди від комп'ютера. Я його ревную.

Мені ніколи не було з ним нудно. Він був охочий до різного роду розповідей. Я йому вірив, адже нічого надзвичайного він не розповідав, лише звичайнісінькі історії з дитинства або курйози, які з ним траплялися. Або анекдоти, учасником яких був його дядя, фермер з Каховки. А ще він не був проти того, аби я жив у його квартирі. Я прибирав — у мене був до цього хист, мив посуд, готував їсти, годував кота, поливав кактус, коментував ЖЖ його коханок.

Іноді ми ходили гуляти в парк і обов'язково брали з собою його бабцю, Тамару Костянтинівну. Ми заїжджали за нею на Лук'янівку, а потім кілька годин блукали Татаркою.

Арнольд казав:

— Хто не бачив мою бабусю — той мене не знає.

Зазвичай ми гуляли у понеділок, коли у Арнольда не було виступів.

Я ж ніде не працював, і Арнольд якось запропонував зустрітися з однією дамою, матір'ю його колишньої.

— Вона постійно приходить слухати наш найчорніший свінг. Вона головний редактор одного успішного журналу. Ти можеш їй сподобатися. Вона любить молоде м'ясце. А ще краще — сподобайся моїй колишній. Давно в тебе баби не було.

«Давно», — подумав я.

Це був останній день, коли ми розмовляли. Це була передостання наша розмова. Я стояв перед брудним тріснутим дзеркалом і кривлявся. Моє обличчя прибирало вигляд різних сексуальних та звабливих відтінків. Я хотів сам собі сподобатись і, сподобавшись, намагався запам'ятати ті мімічні рухи, аби потім, у розмові з мамою Арнольдової колишньої, надати своєму обличчю саме того відтінку начебто прихованої, але, тим не менш, помітної сексуальності.

Кривлявся я десь півгодини, поки до ванної не зайшов Арнольд.

— Ти шо тут, дрочиш? — спитав він.

— Гірше, — відповів я і поквапився до кімнати підшукувати собі одежу, відповідну до вечора у жіночому товаристві.

Ми викликали таксі, і дорогою Арнольд розповідав мені різні історії, які він так любив розповідати. На цей раз обійшлося без каховського дяді. Арнольд розповідав мені про свої улюблені книжки та музику, про те, як він вкрав мідний кабель і його трохи не вбили сторож зі своїм п'яним другом, або про чотирьох кицьок, які жили у нього, про те, як він знущався над цими нещасними тваринками, а знущався він, як я зрозумів, часом дуже і дуже жорстоко, хоча всі ці тортури й були переважно смішними. Принаймні у його переказах.

Настільки смішними, що навіть один його друг, друг дитинства, ревний охоронець домашніх тварин, так сміявся, що навіть трішки впісявся.

— Мої кицьки, — казав Арнольд, коли ми кружляли на Повітрофлотському шляхопроводі, - вмирали швидко й кумедно, вони вмирали молодими і, я в цьому не сумніваюся, щасливими. Кіт мого друга дитинства, якого звали Чижик — не друга, звісно, а кота, — був величезним лінивим падлом, яке проспало все своє котяче життя й померло в 23(!) роки цілковито нещасною