Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

був блідий, аж синій. І не тільки тому, що вирішувалась доля Кет, а отже, і його доля. Він знав, що її тут чекає: після п'ятої години допиту малюкові приставляють пістолет до потилиці й погрожують застрелити на очах у матері, якщо вона не заговорить. Звичайна провокація тата Мюллера: ніколи ще нікому з дітей вони не стріляли в потилицю. Справа тут не в жалості — люди Мюллера могли викидати штуки куди гірші. Просто вони розуміли, що після цього мати збожеволіє, і вся операція провалиться. Але діяв цей метод залякування безвідмовно.

Обличчя Штірліца стало зараз синьо-блідим не тому, що він розумів, які муки чекають його, якщо Кет скаже про нього. Все простіше: він грав розлюченість. Справжній розвідник — брат акторові чи письменникові. Тільки коли фальш у грі загрожує акторові гнилими помідорами, а неправда й відсутність логіки відомстять письменникові зневажливими посмішками читачів, то для розвідника це скінчиться смертю.

— В чому справа? — здивувався Шелленберг. — Що з вами?

— По-моєму, ми всі під ковпаком у Мюллера. То цей ідіотський хвіст на Фрідріхштрасе, а сьогодні ще краще: вони знайшли росіянку з передавачем, яка, мабуть, працювала дуже активно. Я за цим передавачем полюю вісім місяців, але чомусь це діло потрапляє до Рольфа, що так тямить у радіоіграх, як кіт в алгебрі.

Шелленберг зразу ж простяг руку до телефонної трубки.

— Не треба, — сказав Штірліц. — Навіщо? Почнуться склоки, звичайнісінькі чвари між розвідкою й контррозвідкою. Не треба. Дайте мені санкцію: я поїду зараз до тієї дівки, візьму її до нас і проведу хоча б перший допит. Може, я надто самовпевнений, але я проведу його краще за Рольфа. Потім нехай цю жінку допитує Рольф, для мене найважливіше — діло, а не честолюбство.

— Їдьте, — сказав Шелленберг, — а я все-таки подзвоню рейхсфюрерові.

— Краще зайти до нього, — відповів Штірліц. — Мені не дуже подобається отака тяганина.

— Їдьте, — повторив Шелленберг, — і робіть своє діло. А потім поговоримо про пастора. Він нам знадобиться завтра-післязавтра.

— Я не можу розриватися між одним і другим ділом.

— Можете. Розвідник або здається одразу, або не здається ніколи. Буває, правда, інколи — розпадається після застосування спеціальних прийомів головорізами Мюллера. Вам усе стане ясно в перші години. Якщо ця дама мовчатиме — передайте її Мюллеру, нехай він розіб'є собі лоба. Якщо ж вона заговорить — запишемо собі в актив і втремо носа баварцю.

Так у хвилини роздратування Шелленберг називав ненависного йому шефа гестапо Мюллера.

У приймальні Штірліц показав свій жетон СД і пішов у палату, де лежала Кет. Коли вона побачила його, в її очах промайнув подив і зразу ж забриніли сльози, і вона потяглася до Штірліца, але він, остерігаючись диктофонів, сказав поспіхом:

— Фрау Кін, збирайтесь. Ви програли, а розвідникові треба вміти достойно програвати. Я знаю, ви станете відпиратися, але це безглуздо. Ми перехопили сорок ваших шифровок. Зараз вам принесуть ваш одяг, і ви поїдете зі мною. Я гарантую вам життя і вашій дитині, якщо ви будете співробітничати з нами. Якщо ж ви мовчатимете, я нічого не можу вам гарантувати.

Штірліц почекав поки санітарка принесла її костюм, пальто й туфлі. Кет сказала, приймаючи умови його гри:

— Може, ви вийдете, поки я одягнуся?

— Ні, я не вийду, — відповів Штірліц. — Я відвернусь і говоритиму, а ви подумаєте, що мені відповісти.

— Я нічого не буду вам відповідати, — сказала Кет, — мені нема чого відповідати вам. Я не розумію, що сталося, я ще зовсім квола, і я гадаю, що непорозуміння це з'ясується. Мій чоловік — офіцер, інвалід війни…

Дивне почуття радості охопило зараз Кет. Вона бачила свого, вона вірила, що тепер, хоч які складні випробування будуть, найстрашніше — самотність — уже позаду.

— Облиште, — перебив її Штірліц, — ваш передавач у нас, радіограми — теж у нас, їх розшифрували, це — докази, яких не можна спростувати. Ви повинні сказати лише одне: чи згодні працювати з нами? І я вам раджу, — кинув він, обернувшись, усяк показуючи їй очима й обличчям своїм, що він каже їй щось надзвичайно важливе, до чого треба прислухатись, — погодитися з моєю пропозицією і, по-перше, розповісти все, що знаєте, навіть коли знаєте небагато, а по-друге, прийняти мою пропозицію й розпочати — негайно, протягом цих двох-трьох днів — працювати на нас.

Він розумів, що про найголовніше зможе говорити тільки в коридорі. Але зрозуміти це найголовніше Кет могла, вислухавши його тут. У нього лишалося хвилини дві на прохід по коридору, він підрахував для себе цей час, коли йшов до палати.

Санітарка принесла дитину й сказала: — Дитя готове…

Штірліц аж зіщулився весь: і не так від того, що це немовля мусить їхати в гестапо, в тюрму, в невідомість, а від того, що жінка, жива людина, теж, напевне, мати, сказала спокійним, байдужим голосом: «Дитя готове…»

— Вам важко нести дитину, — озвалася санітарка, — я віднесу її в машину.

— Не треба, — відповів Штірліц, — ідіть. Фрау Кін понесе дитину сама. І простежте, щоб у коридорах не було хворих.

Санітарка вийшла, і Штірліц, відчинивши двері, пропустив Кет уперед. Він узяв її під руку, допомагаючи нести дитину, але помітивши, як тремтять у неї руки, поніс дитину сам.

— Слухай мене, дівчинко, — заговорив він неголосно, затиснувши в роті сигарету, — вони все знають… Слухай уважно. Вони почнуть давати тобі інформацію для наших. Торгуйся, вимагай гарантій, вимагай, щоб дитина була з тобою. Зламайся на дитині: вони можуть нас записати, тому зіграй усе точно в мене в кабінеті. Шифру ти не знаєш, і наші радіограми не розшифровано. Шифрувальником був Ервін, ти — тільки радист. Решту я візьму на себе. Скажеш, що Ервін ходив на зустріч з резидентом у райони Кантштрасе і в Рансдорф. Скажеш, що до Ервіна приходив пан з міністерства закордонних справ. У машині я покажу його фото.

Людиною з міністерства закордонних справ був радник східного управління Хайнц Корнер. Він загинув тиждень тому в автомобільній катастрофі. Це був вигаданий слід. Опрацьовуючи цей слід, гестапо, безумовно, згає десять-п'ятнадцять днів. А тепер кожен день вирішував багато чого…

Через п'ять годин Рольф доповідав Мюллерові, що російська радистка зникла з клініки «Шаріте». Мюллер лютував. А ще через дві години до нього подзвонив Шелленберг і сказав:

— Добрий вечір, дружище! Штірліц приготував нам подарунок: він привіз російську радистку, яка дала згоду працювати на нас. Рейхсфюрер уже поздоровив його з цією удачею.

Сидячи в Шелленберга, слухаючи його веселе базікання з Мюллером, Штірліц сотий раз запитував себе: чи мав він право привозити