Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

– Віриш, що я тебе зараз упораю, викину трупа в лісі – і вбивцю твого ніколи не знайдуть? – Він зняв лезо на рівень очей. – Або очі повибираю й кину тут, просто на дорогу?

Мені дуже хотілося замружитися. Я навіть блимнув очима, але потім нахабно втупився навіть не у вістря, а просто в Ігореві очі.

– Чого витріщився? Віриш чи ні?

Дивуючись власному спокоєві, я відвів його руку з ножем трохи вбік. Він теж явно здивувався: його рука опустилася на рівень мого живота, а вістря легенько кольнуло мене.

– Вірю. Ткнеш зараз у живіт кілька разів, кинеш у кущах, до ранку дуба дам, якщо не знайде ніхто. Та невже дівка варта того, щоб через неї таку статтю на себе вішати? Не розумію я…

Ніж зник.

Я не втримався й зітхнув полегшено. Ігореві сподобалася така реакція, і взагалі тепер він дивився на мене з якоюсь жвавою зацікавленістю.

– Гаразд, – промовив він. – Вилазь.

Не намагаючись заперечувати, я вибрався під дощ. Машина розвернулася, і дверцята з боку водія прочинилися.

– Я тебе попередив, придурку. Граюся з тобою востаннє. Мене не оминеш, ідучи до Мухтара. А нишпоритимеш далі – пошкодуєш. Це я тобі обіцяю.

Стоячи посеред шосе, зіщулившись і глибоко запхавши руки до кишень куртки, я проводжав поглядом задні вогні машини, які швидко віддалялися від мене.

Хвилин із двадцять я впевнено й бадьоро чимчикував трасою. Потім удалося зупинити машину «ЗІЛ», яка невідь-чому о такій порі їхала до міста. Водило, чолов’яга років сорока, підібрав мене з жалю, і я посилив його святі людські почуття, розповівши зворушливу й одночасно трагічну історію про те, як до моєї подруги-медички повернувся з зони брат-бандюга, як я йому не сподобався і як довелося чесати пішки в ніч. Водило обматюкав хвойду і її кримінального родича, висадив мене неподалік центру, бо в середмісті вантажівкам їздити заборонено, і великодушно відмовився від грошей.

Додому я дістався таксівкою. Цього разу мені теж пощастило – таксист повірив, ніби гроші, що їх я запропонував йому, – вся сума, яку я мав при собі.

Юлька, як і обіцяла, ночувати не з’явилася. Хоч була вже майже перша година ночі, я все ж таки надумав узяти ванну. А поки вода набігала, їв вуджену курку і думав, чи зможе Ігор стати мені на заваді. І як з ним тоді боротися.

Припустімо, він справді хоче тільки вигородити свою подружку, а більше його ніщо не обходить… Стоп-стоп… Тут не лише в подружці річ! Усе просто: якщо її притиснуть, вона ні до кого іншого, як до нього, Ігорка, не побіжить під крильце. І, за логікою, приведе до нього лягавих. Він може відхреститися від неї, вона ж – ніколи. Розлютиться, і якщо він, падлюка, кине її і не захоче рятувати, то запросто втопить його. Скаже: оцей навчив на Юрка-бармена наговорювати. А коли менти перевірять «оцього» – довідаються, на своє щастя, що то бандюга середньої руки. Такого радо запакують. Словом, ніякого кохання тут і близько нема…

Далі. Чим, рятуючи свою шкуру, Ігорко може загрожувати мені? Просто заріже чи застрелить? Надто по-дурному, а він хлопець не без клепки. Припустімо, вб’є він мене. Добре. І міліція почне шукати вбивцю: справу ж бо затерти не дадуть. Я не переоцінюю своєї значущості, але газета неодмінно зіб’є бучу. Де шукати, зрозуміють відразу: не секрет же, що я робив останнім часом. Якщо менти доберуться до Мухтара, той відразу розшолопає, звідки вітер віє, і того-таки Ігоря на амбразуру кине. Він має це розуміти, тому вбити мене отак знаскоку не наважиться. А от усунути від справи якось інакше – налякати, спровадити знову до реанімації – запросто! Тож життям не життям, а здоров’ям я, без сумніву, ризикую. Перспективи, звичайно, невтішні…

Умостившись у ванні з гарячою водою, я прикидав можливі варіанти, як він може мене налякати, аж поки розслабився так, що думкам було вже ліньки крутитися. А потім зі мною сталося те, чого не траплялося ніколи: я заснув у ванні і прокинувся від холоду – вода вистигла. На саму думку, що уві сні я міг сповзти і захлинутися, мене пересмикнуло. Я вискочив з холодної води наче ошпарений і несамовито розтерся рушником.

Уже лежачи в ліжку і намагаючись повернути перерваний сон, я дійшов висновку: треба зробити все, щоб Ігор не встиг ужити проти мене якихось заходів.

Отже, я мушу діяти швидше.

2

– І що ти пропонуєш?

Аллу мені вдалося перехопити на перерві між другою і третьою парами. Ми вмостилися в коридорі біля підвіконня. Я раз по раз зиркав на годинника – уже п’ятнадцять хвилин, як тривала прес-конференція, присвячена виставці малюнків учнів школи для обдарованих дітей. Зважаючи на те, що жоден такий захід ніколи не починався вчасно і що триває він не менш як годину, з Аллою я можу вільно розмовляти ще хвилин із п’ятнадцять.

– Події треба форсувати. Скільки тобі треба часу, щоб зіграти цю гру?

– Яку гру?

– Ну як же?… Ми ж говорили: вікно спальні, принада…

– Я розумію. Тільки, здається, мені цієї ролі не доручали.

Отакої! Напевне, боксери відчувають те саме, коли їм завдають нокауту.

– Почекай, а хто ж буде… теє… здійснювати…

– Не знаю. – Чи не вперше я бачив байдужість у її очах. – Я не підходжу на цю роль.

– Слухай, не змушуй мене говорити всякі банальності з приводу того, що твоя подруга і решта тих, кого він убив…

– Не тисни на мене, добре? – Її долоня легенько погладила мою руку. – Ми поки що підозрюємо, що він їх убив.

– Я відчуваю, що це він. І я доведу!

– Не кричи! – Я справді підніс голос, привернувши увагу кількох студентів, що проходили повз нас. – Це перше. І доводь без мене. Це друге. Я все розумію, одначе ти не можеш дорікнути, що я не допомагала тобі, скільки могла. А як пішло вже на те, то я боюся. Не дивись на мене так, боюся – і все! З мене погана акторка, а якщо він і клюне, то я все одно не зможу перебороти себе, свого страху. – Вона присунулася майже впритул і стишила голос. – Я весь час боялася, ще від першого випадку. А коли вбили Таньку, думала: здурію від страху. Вночі боялася шереху коло дверей, боялася темних коридорів, неосвітлених алей… І до тебе в редакцію зателефонувала зі страху: мені треба було поділитися ним з кимось. Із тобою не страшно. До того