Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

– Котрий?

Мухтар глянув на мене, даючи зрозуміти, хто тепер повинен запитувати.

– Зі сто сорок сьомої кімнати. Там чоловік і жінка наче живуть…

– Так. Вона Валя, він Максим. Макс. Ми з Юрком майже не спілкувалися з ними. На весь поверх тільки Макс у преферанс грає. Ми його на пульку завжди запрошували. От і все знайомство.

Так не буває. Або буває раз у житті.

Преферанс! Банальний преферанс!

– Що вони за люди?

– Слухай, я звідки знаю?! Такі, як Валя, мені не до смаку. І взагалі вона більше вдома сидить. Він в аспірантурі навчається, двірником підробляє, сторожує десь, здається. Гроші ж треба… Наче тямущий. У карти класно грає… А що вам до них?

Мухтар знову втрутився:

– Іди працюй, дорогий. Потрібен будеш – гукнемо.

Стенувши плечима, Сашко відійшов за прилавок.

– Ну, що скажеш? – спитав мене Мухтар.

– Якщо підійти до нього й приперти до стіни, то нічого не доможемося. Звичайно, він ні в чому не признається.

– А йому є в чому признаватися?

– Не знаю. Чесно – не знаю. І ніхто не знає. Може, я знову помиляюся. Але Юрко сидить ні за що, і я вважаю: це аргумент, щоб повірити мені ще раз і спробувати знову.

Мухтар знову пожував губами.

– А скажи таке: чому ти до мене прийшов? Ти ж сам чудово все можеш, без мене і без моїх людей…

– Я не сьогодні народився, Мухтаре. Робити своє діло на твоїй території без твого відома мені не хочеться. І я потребую практичної допомоги.

– Як ти хочеш його вивести на свіжу воду, дорогий?

По очах я бачив, що лестощі розчулили Мухтара. Так само як і дотримання правил субординації. А ще я бачив вогники азарту – мені таки вдалося його зачепити!

– В кіно і книжках у таких випадках тих, кого підозрюють, провокують. «Вікно спальні» бачив хтось? Або «Шість» – кіно таке французьке?

Кивнув, як не дивно, Алик.

– Так от, там дівчисько погоджувалося бути за принаду для маніяка. – Я зробив паузу, але ніхто не перебивав, тож я повів далі: – Розіграймо виставу. Ми вже знаємо, за яким принципом він обирає жертв. Оберімо дівку, що дратуватиме його, як усі інші. Він заведе її до свого списку. А щоб принада спрацювала, дівка має муляти йому очі. Тобто слід оселити її поряд із ним. У Сашкову кімнату. Деталі я вже обміркував. Немає тільки жіночої кандидатури, але і її ми знайдемо. Ну, згода?

Мухтар, хитро мружачись, мовчки дивився на мене кілька хвилин, а потім несподівано усміхнувся й ляснув долонею по столу.

– Спробуємо, дорогий! Цікаво це все! Спробуємо!

Ігор

1

На автобусній зупинці я простовбичив під дрібненьким дощем хвилин із тридцять.

Було холодно й незатишно. Крім того, годинник показував, що за сорок хвилин міський транспорт узагалі припинить рух. І якщо я не дістануся до центру за наступні двадцять хвилин, то доведеться викидати майже лимон на тачку, бо, щоб доїхати з середмістя до моєї околиці, треба пересідати, а цього я вже зробити не встигну. Тож дешевше буде найняти машину тільки до центру. Майнула думка заночувати у своїй кімнаті-складі в гуртязі або – чому б і ні? – в Алли, але я відкинув її, взявши твердий намір розслабитися в гарячій ванні і, пардон за інтимні подробиці, поміняти білизну. Саме це бажання жене мене на шосе – голосувати.

Як з’ясувалося, машин о цій порі теж небагато. За десять хвилин повз мене проїхали тільки два легковики, і я вже зовсім втратив надію, коли це третя машина моргнула сигналом повороту і загальмувала.

Я підбіг, ступивши дорогою в калюжу, і нетерпляче смикнув до себе передні дверцята. За кермом сидів Ігор, мій тепер уже давній знайомець. Приятель дівчини, через яку посадили Юру Кріпака.

Якийсь час ми їли один одного очима. Нарешті він запитав:

– Куди їдеш?

– Нікуди! – Я хотів хряпнути дверима.

– Сідай, підвезу. Чи боїшся?

Розуміючи, що це дешева провокація й примітивне залякування, я все ж таки даюся на них і вмощуюся поряд.

– Кудись у центр. До оперного або до стадіону.

Він кивнув. Машина рушила з місця і, доїхавши до найближчого перехрестя, розвернулася й помчала назад.

– Гей, ти куди?!

– Сиди спокійно й не рипайся, а то випадеш. – Ігор навіть не глянув на мене. – Я тебе навмисне шукав, базар є.

– Могли б на місці побалакати чи дорогою…

Він мовчки наддав швидкості. Мені чомусь не було страшно. Нерви, певна річ, напружилися, і руки через це по-зрадницькому затрусилися. Але я міцно стиснув кулаки, аж нігті мені врізалися в долоні. Тремтіння потроху вщухло.

– Ну, кажи тепер. Я не питаю, про що. Здогадуюся.

– Розумний. Тільки ще розумнішим будеш, коли послухаєш мене і не порпатимешся більше в цій поганій справі.

Я звернув увагу, що ми виїжджаємо за місто. Промайнув останній дім. Почалася лісосмуга.

– Дівчисько твоє, – почав я, – з хмелю й дурного розуму злигалося з таким самим п’янючим барменом Юрком. Тільки бавитися до кінця не схотіло. Той розлютився й вирішив домогтися свого. Або хоч покарати курву.

– Базар фільтруй!

– Та хай собі! Коротше кажучи, він її до стіни припер, а вона тікати. Колотнечу зняла, а коли менти наспіли – маніяка вигадала. Не казати ж їм правди! А лягаві раді старатися. Серійного вбивцю спіймали! Так усе було?

Ігор натиснув на гальма. Машина зупинилася коло узбіччя.

– Одного не збагну, – вів далі я. – Якого біса ти її взявся відмазувати? Гаразд, признається вона, що збрехала. Юрка доведеться звільнити, а вона матиме неприємності. Тільки тобі що до того? Чи Юрко тобі заважає чимось і ти хочеш його втопити, чи?…

– Заткнись, – коротко кинув Ігор і повернувся до мене всім тулубом. – Тепер я говоритиму, а ти слухай уважно. Я не хочу, щоб моя подруга мала з цим клопіт. Чому – хай тебе це не турбує. Те, що ти наплів Мухтарові, – туфта. Граєш відбій – і в наших краях більше не з’являєшся. Хоч тобі й самому не захочеться: вдруге морочити собі яйця Мухтар не дозволить, тож дорога туди стопудово тобі буде заказана. Ясно?

– А якщо я далі розслідуватиму справу? Якщо я доведу свою правду, якщо менти сядуть маком, а твоя дівка опиниться під слідством, тобі запросто можуть співучасть приписати. Що тоді?

– «Тоді» не буде. Буде «зараз».

Ніж у його руці з’явився, немов із повітря.

Лезо застигло за кілька міліметрів від мого горла.

Я мимоволі