Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

тепер, стоячи з сумкою на автобусній зупинці, почуваюся кепсько. Думки, що їх я вперто жену від себе, з неменшою впертістю повертаються до мене.

Ось і знайоме обличчя. Зрадівши можливості бодай на якийсь час забути про ту кляту справу, я почав згадувати, де бачив дівчину в теплій вовняній хустці й канарковому пуховикові, що оце підійшла до зупинки, тримаючи під руку зовсім незнайомого хлопця.

Чим же воно таке знайоме – те обличчя? Ця думка не давала мені спокою. Ну, де я її бачив, бляха?! Зовсім же недавно!

Повненька дівчина з прищиками… Негарних жінок запам’ятовуєш так само, як і надто вродливих…

Стоп.

Учора!

І, згадавши, я тут-таки звернув увагу на її супутника.

Він скидався на ведмедя: ступав важко, клишаво, незграбно, риси обличчя – наче в Собакевича. Середній на зріст, але природа розперла його вшир. Могутні плечі, міцні ноги, сильні руки. Від нього за кілометр віяло неприборканою дикою тваринною силою!

Ага, руки!..

Я усвідомлював, що поїдаю цього велета очима, що непристойно так витріщатися на людей, що він зараз зверне на мене увагу…

Він без рукавичок.

Величезні – чи мені так здається? – п’ятірні стирчать із рукавів пальта.

На пальці – обручка. Значить, оця, що стоїть поряд нього, з прищиками й затуманеним поглядом, – його дружина.

Сусідка чотириокого і хлопця з собакою Чарою.

Живе – живуть! – в одному блоці з барменами із «Зодіаку» – Юрком і Сашком.

Та сама неохайна товста дівчина в блакитному халаті. Вона відчиняла нам двері вчора і щось жувала.

Заспокойся, Шкарадо. Відвернися від них. Дивися в інший бік. Тепер згадай: ти вже давав маху кілька разів і знову підганяєш задачку під відповідь, що її вигадав сам. Сліди на мокрій землі, сліди пальців на шиї – ось за якими ознаками склали опис можливого – можливого! – вбивці. Чому він має бути таким насправді?

Тільки тому, що під цей безглуздий словесний портрет, зроблений за результатами ментівської експертизи, підпадає хлопець, який живе з дружиною в одному блоці з барменами «Зодіаку»?

Ні, не лише тому.

Вчора я бачив його дружину.

Його жінку.

Він убиває вродливих, позбавлених комплексів – знову ж таки твої, Шкарадо, припущення! – дівчат, а історії про них чує від сусідів. У нього багато власних комплексів, і головний з них – його дружина. Так, шматочки мозаїки пристають один до одного ідеально.

Це він!

Не скажу, що сумнівів нема, – є сумніви. Та щось мені підказувало з глибин підсвідомості – це він!

Під’їхав автобус. Пара зайшла через передні двері, а я пропхався назад.

6

– Як здоров’я?

Мене здивувало, що спитала про це Тітонька Коняка.

– Та нормально, здається. Дякую!

Подружжя, що його я вистежував, розійшлося в центрі. Вона рушила до університету, а він – до бібліотеки, куди мене не пустили, бо я не мав читацького квитка.

Валерка покрутив пальцем коло скроні й торкнувся на своєму обличчі того місця, де в мене ще вгадувався синець.

– Знову десь устряв?

– Ой, солдате, не питай. Що ви тут без мене наробили?

– Без тебе, Андрюхо, вся робота стоїть, ти ж знаєш. Тобі, між іншим, Юлька дзвонила.

Юльку знала вся редакція. Танюха ревнувала, хоч я й переконував її, що підстав хвилюватися нема.

– Коли?

– Хвилин із сорок тому. Каже: приїхала.

– Яке щастя!

– Слухай, совісті в тебе нема! Познайомив би!

– По-перше, такі, як ти, їй не до смаку: вона тепер знайомиться тільки з впливовими чоловіками. А по-друге, я не хочу мати ворога в твоїй особі. За таке знайомство ти мені не подякуєш…

Я сподівався, що Алла зателефонує сьогодні, тому хутко переробив усі справи в місті, щоб якнайшвидше вмоститися за робочим столом і дожидати її дзвінка. Алла зателефонувала по обіді, а перед тим з’явилася Юлька з новиною, що приїхала на тиждень, що сьогодні ночувати не буде і що в холодильнику – вуджене курча.

Алла чекала на мене в знайомому кафе. Нічого не хотілося, та довелося замовити кави, щоб нас не вигнали.

– Я не вірю. – Алла навіть не доторкнулася до чашки.

– Я сам не вірю, але факти проти нього.

– Які факти? Які ми з тобою понавигадували?

– Я все поясню, а ти думай, чи правда то, чи ні.

Я говорив довго, аж у горлі мені пересохло. Скінчивши, я випив уже вистиглу каву. Алла кивнула на свою чашечку – двома ковтками я спорожнив і її.

– Що скажеш?

– Поки що це все слова. Треба перевірити.

– А як? Заявити в міліцію? Чи стежити за ним?

– Стежити безглуздо. Одного разу ти вже стежив. З голосу впізнаєш?

– Ні. Голоси я погано розрізняю.

– Тоді… Тоді, здається, є тільки один спосіб…

7

Гоша зсунув брови до перенісся.

– Гадаю, Мухтар більше тебе не слухатиме.

– Та я ж пояснив уже! Цього разу все набагато серйозніше!

– Я зрозумів. От тільки чи зрозуміє Мухтар?

– А ми його спитаємо.

Гоша потер перенісся вказівним пальцем.

– Гаразд, ходім. Тільки щоб ти знав – третьої такої розмови в тебе з Мухтаром не буде.

Це я знав і без нього…

Мухтара ми знайшли, як це не дивно, в «Зодіаку». Обидвоє Аликів теж були поряд. Маленький Алик, побачивши мене, усміхнувся, блиснувши в присмерку зали міцними білими зубами.

– Знову справа до мене, так?

На Мухтаровому обличчі усмішки не було.

– Хочу допомоги попросити. – Я не поспішав сідати без запрошення.

– Знову брудних педиків хочеш ловити?

– Усяк може помилитися.

– І ти знову до мене зі своїми помилками з’явився?

Мухтар дивився на мене знизу вгору, і говорити мені було незручно. Але, сівши без дозволу, я б порушив субординацію. Тут треба матися на бачності, надто з кавказцями.

– Тим разом мене привели мало не під конвоєм. Тепер я прийшов сам. Навіть після того, як дав маху. Значить, є на те причина.

Мухтар поплямкав губами.

– Кажи, дорогий, слухаю тебе.

Утретє за сьогоднішній день я розповів про свої спостереження й висновки. Викладати намагався неквапом, дохідливо і, найголовніше, переконливо. Коли я замовк, то зрозумів: сам собі я вже повірив.

Мухтар, його підлеглі й Гоша ззирнулися. Потім Мухтар повернувся всім тулубом до бармена Сашка і жестом підкликав його. Той з’явився негайно.

– Нас, дорогий,