Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

– Та ні! Просто теревенили, згадували всякі історії. Звичайнісінькі собі плітки. Найімовірніше, ніхто з них і гадки не мав, що один зі слухачів зробить свої збочені висновки. От тільки вбивця наш – людина не їхнього кола. Значить, щось іще має об’єднувати їх…

Знову мовчанка.

Раптом я згадав дещо зі свого гуртожитського побуту. А що в нас усе ґрунтується на самих припущеннях, то чому б не припустити ще раз?…

– Я жив два роки з Шуриком Стрєльцовим. Він умів у преферанс грати, і гуртожитські преферансисти його завжди запрошували до себе за компанію. От тільки зовсім різні вони всі були, тож і компанії мали різні. Вони, коли в коридорах зустрічалися, хіба що віталися один з одним. Говорити не було про що.

– І ти хочеш сказати…

– Сусіди могли просто запрошувати вбивцю грати в преферанс, чи в шахи, чи в нарди, чи й у покер. За компанію. Дурна, звичайно, версія, та іншої поки що нема.

– Не така вже й дурна. Моя знайома одяг плете, то до неї півгуртяги по консультацію бігає. Суто ділові стосунки. А за картами хлопці і справді можуть базікати про все. Дівчата теж за плетивом язичать. Слухай, невже ми знайшли його?

Вона перебралася до мене, намацала дріт настільної лампи й увімкнула світло. Ми дивилися одне на одного й усміхалися. І я здогадувався, що наші усмішки дзеркально повторюють одна одну.

Версія безглузда. Виворожена на кавовій гущі. Вилами по воді писана. Усі факти висмоктано з пальця. Але чому нам так весело, якщо ми обидвоє усвідомлюємо хисткість усіх припущень? А тому, що народжена ідея – виплід думання. Ми не сидимо склавши руки. Ми думаємо і діємо. Нам нема чим собі дорікнути.

4

Двері відчинив товстий хлопчисько в окулярах з грубим склом. Можливо, він був навіть старший за мене, але видавався справжнім хлопчиськом.

– Серьога вдома? – дурнувато всміхнувшись, запитав я.

– Який Серьога? Ви, мабуть, помилилися.

Його голос мало скидався на чоловічий. Та й сам він був якийсь переляканий.

– А нам сказали, що Серьога в сто сорок шостій живе. – Я якнайстаранніше вдавав із себе підпилого гуляку, а Алла явно перегравала, повиснувши на моїй руці в ролі захмелілої подружки.

– Ні, я тут живу, – сумно повідомив чотириокий.

– А Серьога де живе?

– Який?

– Петренко, – прізвище, як і ім’я, я ляпнув навмання.

– Катю, – чотириокий повернувся до когось у кімнаті, – ти Серьогу Петренка знаєш?

Мабуть, та, до якої він звертався, мовчки похитала головою, бо хлопчисько знову повернувся до нас і так само сумно промовив:

– Ви помилилися. Тут такий не живе.

Вибачаюся. Двері зачиняються. Перша спроба провалилася. Ще шість – стільки, скільки й недосліджених кімнат.

План простий. Ми приблизно знаємо, кого шукати. Міліційний опис міцно в’ївся мені в пам’ять. Обходимо блок, де живуть «зодіаківські» бармени, і сусідній – через коридор. У блоці чотири кімнати. Барменська не в число. Лишається тільки сім на два блоки. Сьогодні неділя, всі сидять удома. До того ж у деяких кімнатах живуть сімейні пари. Між іншим, мене це насторожило. Навряд чи наш убивця має дружину. З таким ставленням до жіночої статі!.. Або ми автоматично відкидаємо сімейні пари і наше коло значно звужується, або ж ми знову не там шукаємо.

Найлегше замаскувати справжні наміри, вдавши з себе п’яного. Ось ми й зображуємо парочку, яка шукає друзів, але помиляється адресою. Таке в гуртожитках трапляється завжди. Щоб усе було якнайпереконливіше, я навіть тримаю в руці пляшку шампанського.

Спочатку досліджуємо блок, де живуть бармени. Ліворуч від них, як ми пересвідчилися, живуть чотириокий і його, як я зрозумів, дружина. Такі типи коханок не мають. На вбивцю він просто не тягне.

Хто ліворуч від чотириокого? Відчинила сумна гладка дівчина з невиразним обличчям. Навіть не сумна, а ніби в якомусь трансі. Коротко і без смаку пострижена, неохайний блакитний халат, розтоптані капці, кілька прищиків на щоках, лобі та підборідді. До того ж жує щось. Серьога тут не живе. Такого вона не знає. До побачення!

Третя спроба. І остання в цьому блоці.

Постукали – двері відчинилися. Спочатку виткнулася собача морда. На собачих породах я не знаюся, але ця псинка явно породиста. А от і хазяїн. Звичайна зовнішність. Спортивний костюм. І – я помітив – маленькі кисті рук. Не він. Але граємо до кінця.

– Чаро, геть! – звелів собаці хлопець.

І пес підкорився. Тепер хазяїн запитально дивився на нас.

Розповідаю казку про Серьогу. Мене переконують, що такого тут нема. Вибачте. Нічого, буває. До побачення!

У сусідньому блоці – теж нічого. В одній кімнаті живуть двоє дівчаток, далі кругом сім’ї. Повний пшик. Фіаско. Кінець.

– Щось мені підказувало, що нічого з цього не вийде, – пробурчав я на вулиці, закутуючи шию шарфом від холодного листопадового вітру.

– Але спробувати ми мусили. – З Алли теж немов вітер видув учорашню переможну ейфорію.

Назад верталися мовчки. Звичайно, легше було підійти до бармена Сашка й викласти версію йому. Він би напевне сказав, там ми шукаємо чи ні. Ще краще – знову попросити допомоги в Мухтара. Але після історії з гомиком сама моя поява викличе в нього сміх. А що буде, коли я поділюся з ним новими божевільними ідеями?

Гаразд, усе закінчено. Програвати треба гідно. Не детектив я. Нічого не вдієш. Завтра збираю своє манаттячко – і ариведерчі, рідне студмістечко. На роботу треба. Фінгал майже зійшов. І забути про все слід… Хоч розумію чудово: довго ще, коли не довіку, мені снитиметься обличчя Юри Кріпака, а кожен телефонний дзвінок змушуватиме смикатися, бо я знаю, що вбивця на волі, і нема ніякої гарантії, що він не буде повідомляти мене телефоном про свій черговий вибрик… І я нічого не зможу зробити. Нічого нікому не доведу. І те, що рано чи пізно всі дізнаються, що я казав правду, мене зовсім не тішить. Тепер – кінець!

Коли я сказав це Аллі, вона не заперечувала. Не впоралися, це правда. Хрінові з нас детективи. Ставимо крапку.

І поцілувала мене.

5

У понеділок зранку випав перший сніг. Якийсь наче несправжній, дрібний і мокрий, він миттю танув, зливаючись із чорною грязюкою асфальту.

У середині листопада завжди така погода: природа нагадує про те, що незабаром зима, новий рік, у якому, можливо, зміниться життя кожного. Хай там як, а в мене з листопадовим снігом саме такі асоціації.

Ми всі чекаємо змін на краще, і я раніше щороку радів першому снігові. Але