Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

ж, коли оповідаєш про свій страх, не конче називати його причини. Тоді менше боїшся… Вибач, я нічим не зможу зарадити.

Алла відсунулася. І раптом мені стало спокійно від того, що я зрозумів її логіку. Тепер, нарешті, недомовок між нами нема.

– Добре. – Я спробував усміхнутися. – Придумаємо щось… Забудь…

У коридорі було порожньо: ми не помітили, що вже десять хвилин, як почалася третя пара.

3

– Ти куди зник?

Юльчин дзвінок збив мене з важливої думки, якою мав закінчитися репортаж про відкриття виставки.

– Помер, напевне.

– Мертві вуджених курей так не їдять! Навіть кісток не залишив.

– А нащо мені курячі кістки?

– Дурник! Удома не ночує, на роботі не буває, курей їсть… Я, до речі, дома сьогодні, а в нас хліба нема. Я купила рибне філе, дуже смачне. А без хліба його…

Вона молола ще якісь дурниці, але я не слухав її, охоплений ідеєю, що несподівано стрельнула мені в голову.

– Юлько, будь удома! – перепинив я її, почувши у відповідь зливу обурливих епітетів. – Навіть коли щось плануєш на вечір – будь удома! Ти мені потрібна сьогодні! Як жінка!

– Нічого собі! Шкарадо, ти що, пити кинув?

– Прийду – розповім!

У кабінеті вже нікого не було. Я швидко відстукав кінцівку репортажу і помчав додому.

Юльку я здивував тим, що крім хліба притяг дві пляшки «каберне» і квіти – три троянди.

– Ти таки кинув пити, Шкарадо! – Юлька прийняла квіти, витерпіла поцілунок у щоку і не втрималася: – Ти що, забув, що додому йдеш? Вазу купив би заразом, а то самі порожні пляшки!

Недовго думавши, вона встромила по квітці в три порожні пляшки – у дві з-під горілки і в одну з-під шампанського, розставивши їх по кутках кімнати.

– Ну, що ти хочеш від мене?

– Випиймо спочатку вина.

– Ну-ну, набирайся сміливості…

Коли ми допили першу пляшку, я виклав їй усе. Не приховував нічого. Навіть стосунків з Аллою. Їх Юлька не лишила без коментаря: «Нарешті ти згадав, що ти чоловік, Шкарадо!» Мою пропозицію вона вислухала дуже уважно, потім мовчки поставила чайник на вогонь. Сіла, закурила.

– Ти нормальний?

– Я здурію скоро з цією справою.

– Не скоро – вже здурів. Ти взагалі тямиш, що пропонуєш живій людині?

– Якщо жива людина негайно не допоможе, то хтось знову помре.

– Чому ти віриш, що це той, кого всі шукають?

Знову це чортове запитання!

– Я ж сказав чому. Якщо я знову помилюся, начхаю на все й забуду. Слово честі! Я вже кілька разів поривався це зробити, і от з’явилася остання можливість щось довести. Коли я з неї не скористаюся…

– Світ дибки не стане, Андрію.

– Ти ще зі світовою революцією порівняй! Для мене – стане!

– Не знала, що ти такий романтик…

– Це не романтика. Щоб зрозуміти мене, треба пройти все від початку до кінця. Це азарт.

– Я теж азартна, – промовила вона спокійно. – Не принижуй себе вмовлянням. Я спробую. Чого витріщився? Не пояснюватиму чому. Сам подумай. Нумо чай пити. Заразом і деталі обмізкуємо. Може, я щось підкажу…

4

– Не зрозумієш, що воно за погода цього року?! Дощ, сніг, зима, осінь… – Шефів плащ зайняв своє місце на вішакові в кутку, а його господар – за столом. – І тебе, Шкарадо, не зрозумієш.

Цього ранку й гадки не мав, навіщо Чечель викликав мене до кабінету, щойно зайшовши до редакційного коридору.

Розумніше промовчати. Нехай він виговориться.

– Я, здається, тебе по-людському просив не чіпати більше теми про маніяка.

– А я хіба її чіпаю? Газета про це вже не пише…

– Знаєш, хто телефонував мені додому вчора ввечері? – Редактор, із усього було видно, накручував себе, бо розлюченому говорити легше. – Начальник МУВС. Сам. Особисто. Йому ж зателефонував полковник Мурашко і розповів, що журналіст Шкарада самочинно, без дозволу відповідних інституцій, і порушуючи низку законів, провадить якесь безглузде розслідування у студмістечку. І що його мета – спотворити факти й за допомогою засобів масової інформації звести наклеп на працівників міліції.

– І як я повинен на це реагувати?

– Мені начхати! – Чечель грюкнув кулаком по столу, а потім раптом знітився. – Вибач… Історія ця, розумієш, мені вже в печінках сидить… Це ти мені скажи, як я повинен на таке реагувати. Що ти там твориш?

– Нічого особливого… Які закони я порушив?

– Він не уточнив. Але якщо каже – значить, знає. І ще він сказав, що я, редактор, не можу дати ладу своєму колективу і вплинути на підлеглих.

– І що? Начальник МУВС може скинути вас з посади?

Я пошкодував, що сказав це. Історію про Чечелевого сина знала вся редакція.

Накурившись усякої гидоти, пацан їхав на машині з подружкою, теж обкуреною. Машина була батькова. Пацан не вписався в поворот і занапастив «шкоду». І не тільки її. Подружка потрапила до лікарні й назавжди лишилася калікою. Сам хлопчисько не постраждав. У його кишені знайшли пакет з травкою. Стаття і строк. Чечель залучив на підмогу всі свої зв’язки. Найдивніше те, що аварія, як з’ясувалося під час слідства, справді була нещасним випадком, і, якби при водієві не виявили наркотиків, усе б минулося добре. З родичами дівчини домовилися легко. Справу вдалося затерти. Сина Чечель послав навчатися до Харкова. Знайомий банкір виплатив потерпілій солідну компенсацію в обмін на безплатну рекламу в газеті протягом двох років… Це все сталося півтора року тому. Зрозуміло, що в цій ситуації з маніяком на Чечеля добряче тиснутимуть.

– Ти справді щось іще вивідуєш?

– Вивідую. Але тільки щоб задовольнити свою цікавість. Я ж казав: слідчому не вірю. Та ви читали мою писанину…

– І дізнався щось?

– Значить, вам теж цікаво?

Редактор трошки попустив вузол краватки.

– Ні, Андрію, мені не цікаво. Ти сам розумієш, що начальникові МУВС легко на мене впливати. Але припинити дурну гру я тебе більше не проситиму. Тобі, я так розумію, просто нема чого робити. Світом нудиш без роботи. Так от, із понеділка поїдеш до Миколаєва на фестиваль бардівської творчості «Пісня, гітара і я». З нашого міста вирушає ціла група: учасники, спонсори, представники преси. Умови спонсорів – щоб преса широко все висвітлювала. Поїдеш від нашої газети, віддаю цілу шпальту. Все. Повертатися до цієї теми я більше не хочу. Якщо не заспокоїшся – вибач, звільню к лихій матері. – Він картинно розвів руками.

– До понеділка – п’ять днів. Устигну? Цікаво, звідки в райвідділі пронюхали? Я ж був тихіший від води…

– До речі, сьогодні о другій тебе хоче бачити Мурашко. Але май на