Rada Lia - Мій ніжний звір, Rada Lia

Розділ 24

Цієї ночі Артем Богданович погано спав. Його мучили нічні кошмари та відчуття присутності чогось невидимого та недоброго, ніби він був не сам у кімнаті. Чоловік кілька разів прокидався, спускався попити води й знов повертався до кімнати. Однак заснути не виходило. 

В черговий раз пройшовшись до кухні й назад, він помітив наскрізь відчинене вікно. Морозний вітер гуляв по кімнаті. Чоловік зіщулився від холоду й відчуття чогось зловісного, та поспішив закрити вікно. Потім заліз під ковдру, намагаючись зігрітися. Однак все було марно — простирадла та постіль були просякнуті холодом наскрізь.

Коли Артем Богданович змирився з тим, що зігрітися не вийде й заплющив очі, він почув голос. Хтось із темряви звертався до нього. Це було схоже на голос його покійної дружини. Тої, кого він любив найбільше на світі. Разом з тим щось темне відчувалося у ньому:

— Хто тобі дозволив ображати мою дитину? — почув чоловік, засинаючи.

Сон як рукою зняло. Артем Богданович перелякано розплющив очі й спробував встати. Однак ковдра стала важка, ніби сталева. Вона міцно тримала чоловіка так, що той не міг поворухнути ні ногою, ні рукою. Жах паралізував його зсередини.

— Хто ти? — прошепотів він жалісливо. Куди й ділася його звичайна пихатість та впевненість у собі. Погляд чоловіка ковзав по кімнаті. Він намагався віднайти того, хто з ним спілкувався.

— А ти не впізнаєш? — почув він насмішкувате. — Пам'ять відбило? То я тобі нагадаю.

Вікно кілька разів відчинилося й закрилося, жахливо бахкаючи об раму. За секунду те саме почало відбуватися із дверима. Двері й вікно грюкали в унісон, створюючи страшне гуркотіння й доводячи до сказу чоловіка, який не міг поворухнутися.

— Припини, припини, Маріє, — заблагав він. — Чого ти хочеш? Чим я завинив? Я досі не одружився, я вірний тобі. Чого ти сердишся на мене?

— То й одружився б уже, — гнівно прошипів голос з кутка. Грюкання припинилися. Двері й вікно самі собою зачинилися. — Чим знущатися з дитини... Артеме, не смій чіпати гроші Ярослава. Мою частину я заповідаю сину. Посмієш ослухатися, — тут дух моторошно на секунду замовк, — тебе чекає щось гірше за смерть. Не ображай мого сина…

Наступної миті чоловік кліпнув. Однак в кімнаті вже нікого не було. Артем Богданович спробував підняти руку і йому це вдалося. Він повернув голову вправо — вікно було закрите й ручка повернута донизу. 

— Ти тут? — про всякий випадок погукав він. Однак йому ніхто не відповів. — Здається, це був сон… Дружина ніколи так зі мною не розмовляла. Вона була на моєму боці й розуміла, що за складна дитина нам дісталася.

Він повільно встав з ліжка й увімкнув світло. Маленькі лампочки загорілися на підвісній стелі. Це було його бажання, коли робили оздоблення квартири. Усілякі кришталеві люстри чи такі, що зображають сонце та інші планети, то було не в його стилі. Чоловік полюбляв практичність і мінімалізм, щоб нічого зайвого. Ось і зараз десяток лампочок освітили кожен куток кімнати. Якби там хтось був, він неодмінно мав це побачити. Проте, там було порожньо. Артем Богданович полегшено зітхнув й тихо промовив:

— Значить, наснилося. 

Коли він спустився на перший поверх, не дивлячись на ранню годину, на кухні вже хазяйнувала хатня робітниця — круглощока й добродушна жінка. Вона працювала в цьому домі вже років двадцять, а почала ще коли Ярослав був малим. 

Чоловік їй кивнув. Він не любив нові обличчя. Саме тому, коли нещодавно вона попросила надбавку, він не думаючи згодився. 

— Артеме Богдановичу, там на вас Павло чекає, — жінка кивнула в бік вітальні. — Він сказав, що справа не термінова, тож я вас не стала будити.

“От, — подумав чоловік й кивнув робітниці, — чому я тобі плачу більше”.

 

Тяжко спираючись на палицю, він увійшов до вітальні. На дивані розлігся Павло, та, побачивши власника будинку, вскочив на ноги й підійшов.

— Синку, чого ти тут так рано? 

Той у відповідь щасливо посміхнувся.

— Хотів повідомити чудову новину особисто. Ми перемогли в тендері від Ростислава Опришка. Тепер можемо укладати договір та починати поглиблену роботу над проєктом. 

Артем Богданович гордовито посміхнувся:

— Я й не сумнівався, що ми переможемо. Ти надзвичайно талановитий, синку.

Він поплескав Павла по плечу й сів на диван, відкинувшись на спинку й поклавши палицю в сторону.

— Якщо ти завершиш цей проєкт успішно, я зроблю тебе своїм офіційним замісником. Я вже старий, тож маю на когось опиратися. А краще тебе нікого і не знайти. Підготуй, будь ласка, бюджет по ньому. Ми маємо зробити все ідеально. В нас уже давно не було таких великих клієнтів. Тож це зміцнить нашу репутацію.

Радість відобразилася на обличчі Павла, коли він виходив з будинку генерального директора. “Ну треба ж як усе просто вийшло, — думав він, — лише вкрасти теку з комп'ютера Ярослава і вуаля. Ці багатії такі дурні, що гріх в них щось та й не вкрасти. Тепер залишилося знайти хороших виконавців і справа зроблена”.

Артем Богданович у цей час сидів за столом на кухні й сьорбав дієтичний супчик, який йому принесла робітниця. Вже багато років чоловік страждав на хронічний гастрит і мусив дотримуватися дієти. Супчик був не дуже — занадто пісний. Тож чоловік роздратовано кинув ложку в тарілку, розбризкавши рідину на стіл. Встав зі стільця й попрямував до кабінету.

Його мучили сумніви. “Павло чудовий хлопчина, — думав він, — відповідальний, талановитий, розумний. Він моя “права рука”. Він заслуговує на те, щоб отримати компанію. Ту саму компанію, яку я будував усе своє життя. З іншого боку Марія…”

Чоловік зайшов до кабінету й замкнув двері. Серце починало нити від думки про померлу дружину.

— Маріє, — прошепотів, — я мушу віддати компанію Павлу. Заради людей які там працюють. Заради справи. Наш син не здатен керувати такою системою. Він безвідповідальний.

Чоловік опустив голову й задумався. Може, він даремно накручує себе? Вночі йому просто наснився поганий сон. Зрозуміло чому — його мучить совість та сумніви з приводу Ярослава. Адже як не крути, а той дурило його син.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍