Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 25. Там, де не ховаються слова

(Кейдзо)

Він сидів на колінах перед озером, де вода не дзеркалила — а зберігала спогади.
Йому сказали, що вона загинула. Що її принесли в жертву. Що все — скінчено.

І він повірив.
На якийсь час.

Але щось гнітило. Як подряпина всередині грудної клітини, яка не гоїлась. Якби вона справді зникла — біль був би чітким. Завершеним. А це… було інше.

І тоді, коли втомлене тіло лежало серед моху, Кейдзо почув.
Шепіт.
Не голос.
Не бачення.

А просто звук, що пульсував десь у землі, в корінні дерев.

"Вона жива."

Кейдзо схопився, ніби підстрелений.
Очі — палаючі.
Лисяча суть — прокинулась.

— Вона... де?

А ліс мовчав.

(Акане)

Її лікували, прикрашали, одягали в сукні, які виглядали так, ніби їх ткали із сутінків і перлів. У її волосся вплітали квіти, у кімнатах — линули пісні. Її називали "пані", "обрана", "світло палацу".

Йосемару був поруч. Завжди поруч. Він не тиснув. Він дбав.
Коли вона мовчала — він мовчав. Коли сміялась — він тримав її долоню.

Акане не була нещасна. Іноді навіть… майже щаслива.

Але тільки «майже».

Бо щоночі, коли всі спали, а кімната пахла спокоєм, вона лежала на боці й не могла заснути.

 

Цієї ночі вона вийшла на терасу.

Теплий вітер рухав шовк її легкої накидки. Внизу простягалося море вогнів, а за ним — ліс. Темний. Безкрайній.

Вона вдивлялась у нього, як у відповідь.

І тоді побачила.

На камені, просто під балконом, лежала перо.
Не пташине. А срібне, тонке — як волосина. І трохи тліло.

Лисине.

Кейдзо.

Він був тут. Або… був поруч. І все ще жив. І все ще…

Акане доторкнулась до пера.

Її тіло пройняв легкий жар.

І вперше за багато ночей — вона не відчула захищеності.
Вона відчула провину.

+

 

Повітря на терасі було солодке, але в грудях щось гірчило.

Перо лежало в її долоні, ледь тремтіло, ніби ще пам’ятало тепло того, хто його залишив. Воно було надто тонке, надто правильне — як знак, як заклик. І не залишалося жодного сумніву: це Кейдзо.

Акане стояла кілька хвилин, стискаючи його пальцями, і раптом відчула — час зупинився. Усе, що було з нею останніми днями — розкіш, піклування, тихий голос Йосемару, сукні, прикраси — раптом стали фоном.
М’яким, затишним… але чужим.

Вона обернулась, пройшла в кімнату, тихо зняла перстень — новий, важкий — і поклала його на подушку.

Служниці спали. Палац дихав ніччю.

Вона йшла босоніж. Повз залу з фресками, повз тишу.
Кожен її крок лунав у власному серці.

Серце билося швидко, але не від страху.
Від рішучості.

Вона знала таємний вихід. Ще тоді, коли тільки прибула сюди, очима шукала шлях назад. Не для втечі — для розуміння. Тепер цей шлях нарешті став потрібним.

Коли ступила за межі палацу, земля була прохолодною. Ніч дихала м’яко. Вітер ніби вітав її. Ніби казав:

— Нарешті.

Акане тримала перо у долоні, як компас.

Вона не знала, де саме він. Але відчувала: він знає, що вона йде.

У грудях ще залишалась провина. Але не паралізуюча.
Така, що штовхає вперед.

І вона йшла. У ніч. У ліс.
Не від когось — а до когось.

 

Ліс, у якому вона опинилася, не був схожим на той, який бачила вдень.
Дерева росли тісно. Тиша — щільна.
Жодного співу птахів. Лише хрускіт гілок під ногами, легкий вітер у гіллі — і щось, що тягнуло її вперед.

Акане вже не була певна, скільки часу йде. Можливо, годину. Можливо, ніч.
Перо давно зникло з долоні — зникло так, наче виконало своє. Але її ноги ще не зупинились.

І тоді почалось дивне.

Вона ступила у низину, де трава росла по коліна, і враз — усе навколо затуманилось. М’який серпанок накрив землю, ніби хтось видихнув на світ дихання сну.

— Кейдзо? — прошепотіла вона.

Відповіді не було. Лише шелест трави — і рипучий, скрипучий голос:

— Акане...

Вона зупинилась.

— Акане... Ти ідеш?

Голос був його.
Чіткий. М’який.
Але не з боку. Не ззаду. Звідусіль.

— Де ти? — запитала вона, обертаючись. — Це ти?

— Це частина мене, — відповів голос. — Ти сама прийшла?

— Так. Я...

Раптом з туману почало вимальовуватись щось. Форма.
Ні людина, ні тварина. Сутність, сплетена з моху, кори, срібла.
Очі — темні, але знайомі. Хода — легка, як у лиса.
Вона не боялась. Вона дихала.

— Ти — це він? — прошепотіла.

— Я — його тінь. Його біль. Його любов, яка не знайшла виходу.

Сутність зробила крок ближче.

— Він не прийшов би першим. Але я — частина нього, яку ти можеш витримати прямо зараз.

— Скажи... — її голос зірвався. — Він живий?

— Живий. Розгублений. Злий.
Але коли ти зняла перстень — він знову дихнув.

Акане опустилась на коліна в мокру траву.
Сльози були тихі. Вона не плакала про себе. Вона плакала до нього.

— Йди далі. Але не за мною. За ним.
Я — лише знак.

— Ти зникнеш?

— Як і всі, хто не справжній.

І постать почала танути.

Акане лишилась одна.
Але вже знала: він близько. І він чекає.

 

Він стояв просто. Не як воїн. Не як лис.
Просто — як чоловік, що втомився чекати.

Акане вийшла з туману — ніби йшла крізь сон, у якому є лише одне обличчя, одна правда, і жодної певності, що тебе приймуть.

Кейдзо стояв під старим деревом. Його плечі — напружені. Обличчя — бліде. А очі...
Очі були живі.

Він побачив її — і не повірив одразу. Але не кинувся. Не вигукнув.
Лише зробив один крок. Потім другий.
І зупинився.

— Ти жива... — прошепотів.
— Я думав... — його голос хрипів, — я думав, що вони тебе вбили. Що я втратив тебе назавжди. Що ти... обрала смерть, а не мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍