Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Ну, раз вона вже цікавиться мною так серйозно, то можеш і поревнувати.

— Ти дурак? МЕНІ ВСЕОДНО, якщо ти найдеш собі дівчину, але я нехочу, щоб ти був на повідку в лицемірки, чи ще куди гірше, дозволив зламати їй твоє життя, розтрощити на уламки...

— Ого, то тобі ще й всеодно. Тоді чого так бігаєш? Боїшся, що заберуть?

— Я ще раз кажу, боюсь, тому що вона замислила погане!

— Пішли краще покуримо.

На алеї, вдихаючи убивчий дим, мене переслідували такі ж убивчі думки, які я ховала за мовчанням. Тільки но хотіла торкнутися Анто, щоб продовжити розмову, як із провулка вийшла Лоріна і зразу ж почала гарланити ім'я мого друга. 

— Привіт, Лорі. Мені тут Кірілла сказала, що ти щось погане замислила. 

— Ти дурак таке говорити? — злісно прошепотіла я до Анто, адже деколи мозгів йому реально не вистачало.

— Що ти таке кажеш? — пропищала мило лицемірка, — може вона ревнує? — вони разом поглянули на мене.

— Ось і я так само подумав. 

— Знаєте, думайте, що хочете, але я не дозволю тобі, Лоріна, зіпсувати йому життя. Сподіваюсь ти мене почула, бо третій раз попередження буде фатальним. 

Анто тихенько засміявся від ситуації, ніби і засоромився, але й розумів, що Кірілла просто ревнує.

Я викинула сигарету і направилася до училища, чуючи, як ззаду вони воркують по дорозі за мною.

— Я дізнаюсь, що вона хоче! Я захищу тебе, обіцяю! Не дам в обіду! Навіть якщо ти відмовишся від дружби зі мною! — кричали мої думки. 

Зайшовши в кабінет, я сіла за парту в надії, що Анто буде і надалі сидіти зі мною. Хлопець присів збоку і промовив:

— Я зіставлю компанію Лорі, вона каже їй сумно. — він узяв до рук свою сумку.

— Невже їй захотілось поспілкуватися з нормальними людьми, а не з лицемірами? Можна подумати... Це її план Анто, не ведися. 

— Все, не ревнуй. — він провів рукою по моїй щоці, і направився до своєї видри.

— І що це було...? — запитувала себе я, поки мої щоки наповнялися червоною фарбою.

Все рідше він сідав зі мною, лиш на перекур ходив час від часу. І у звичку ввійшло відштовхувати подалі мої слова: "Перестань з нею спілкуватися". Я не покидала думки, що його треба рятувати вже і зараз.

І раптом, наче в дежавю, знову йдучи попри той провулок, я почула знайомий голос.

— Все практично готове. 

— А чому саме він? Чому не інший хлопець?

— Все діло в його мамі. Її ворог і є Арон — наш командир. Тому треба надавити на болючу точку, тобто на її сина.

— Починаємо завтра.

— Ні, краще вночі.

— Сьогодні?

Мовчання...

Воно прорізало больніше, будь-якого леза. Я підкралася поблище і побачила, що вони вже рушили  в якомусь напрямку. Не довго думаючи, я прослідкувала за ними.

Зупинкою їхньою був великий чорний будинок, досить похмурий на вигляд. Страх пробирався між одяг, але здаватися не можна.

Я повинна дізнатися.

Я повинна розібратися.

І врятувати свого друга.

Двері відчинилися, компанія зайшла, але не закрила їх. З одного боку — це добре, буде як тихіше зайти мені, але це досить дивно. Тихенько топаючи по коридору за ними, я замітила відчинену страшну кімнату, схожу на місце для здійснення жорстоких бажань. 

Лицеміри пішли дальше, зайшли в іншу: темну, наповнену ехом і запахом мертвого світу. А після — включилось світло.

— Щасливої смерті, в голоді та холоді, красуня. — Лоріна злісно посміхнулась.

Вони, поглянувши на мене, ніби то в останнє, закрили перед моїм носом залізні двері. 

Страх вже не міг сидіти у своєму прозорому захисті і виривався назовні. Кімната в якій мене заточили від навколишнього світу називалася морозильною камерою. Холод прорізався швидше, ніж думки про порятунок Анто лізли в голову.

Взяла до рук телефон і тицьнула пальцем на контакт «Антоніна Прекрасна». 

— Візьми ж трубку.

Чулись гудки, з кожною секундою ставали все довшими, грубшими, а потім і зовсім погас екран телефону. 

— Дідько! Через холод зараз і телефон полетить. Анто... Я повинна щось придумати. — я сперлася на холодну стінку, скочуючись вниз. 

Руками обгорнула себе, щоб трішки зігріти, але все було марно. Я замерзала зі швидкістю кохання, яке проявляється з першого погляду. З першого погляду на Анто. Він знав, що я його люблю, знав. Я вміла тримати себе в рамках, дружити, і відчувати його дотики, приймаючи їх за дружні, але...

— Я не можу здатися! — губи починали синіти, тіло замерзати, але серце не підпускало лід до себе. Воно і надалі гріло мене своїм палаючим вогнем, допоки я втрачала свідомість.

Повалилася на заморожену підлогу, і тільки молила Вищі Сили:
— Дайте...мені...змогу...врятувати...йо.. — голос покинув мене і очі заплющились.