НМ - Привид в гуртожитку, НМ

— Щось не так, — відповіла вона з сумнівом. — Ми не повинні були прийти сюди. Це місце... воно не дасть нам спокою.

Раптом на стіні, що була найближче до них, почали з'являтися нові символи. Вони світилися слабким червоним світлом, і кожен з них здавався живим, вороже налаштованим.

— Це не просто забуті руни чи магічні символи, — сказала Віка, підходячи до стіни. — Вони містять послання... послання для нас.

Марі знову подивилася на Асу, а потім на Віку. Невже це місце справді таке потужне? І хто або що намагається ними маніпулювати?

— Що ми будемо робити? — запитала Марі, ледь не впавши від почуття безпорадності.

Ася дивилася на символи, її погляд став більш зосередженим, а потім, ніби раптово згадала щось важливе.

— Ми мусимо знайти істинне джерело цього всього. Ці фігури, цей маніпуляційний ритуал... вони були лише частиною великої гри. Нас просто використовують, і ми не маємо залишати це так. Нам треба зрозуміти, чому нас привели сюди.

Раптом кімната знову наповнилася темним шелестом, і перед ними з'явився ще один образ — більш зловісний, більш визначений.

— Це ваш останній шанс, — сказав голос, що лунав відображенням у темряві.

Дівчата відчули, як їхні серця почали битися швидше, але вже не було часу на роздуми. Вони знали, що їхня доля вирішиться тільки зараз.

— Тепер вибір за вами, — продовжував голос. — Прийміть рішення, і ви зрозумієте, що нас не можна зупинити.

Марі, Ася і Віка розуміли: якщо вони хочуть звільнитися від цього кошмару, вони повинні зробити вибір. Але їхній вибір міг стати останнім.

Дівчата заплющили очі, відчуваючи, як їхнє серце б'ється в грудях, а страх поступово охоплює все тіло. Вони чекали неминучої смерті, але з кожною секундою її не наступало. Замість цього вони відчули, як тягне їх у темряву, ніби сама земля відкривалася під ногами.

Потім — тиша. Глибока, холодна тиша.

Коли вони відкрили очі, то зрозуміли, що більше не знаходяться в кімнаті гуртожитку. Ні символи на стіні, ні зловісні фігури не були навколо. Вони опинилися в іншому місці. Перші кілька секунд вони тільки оглядалися, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Перед ними простягалася велика темна долина, безкраїй ландшафт, вкритий мертвою травою і похмурим небом. Ні дерева, ні будівлі, тільки темна земля, що тягнулася до горизонту. Вони могли чути тільки свій дихання.

— Де ми? — прошепотила Віка, озираючись навколо. Її голос звучав змучено й налякано.

— Це не виглядає як наша реальність, — відповіла Ася, її погляд був зосереджений на далекому обрії, де простягалася темна стіна, схожа на невидимий бар'єр, що оточував цей світ.

Марі подивилася на своїх подруг, відчуваючи, як холодна рука страху охоплює її груди.

— Ми померли? Це якесь пекло? — її голос був ледь чутним, але страх в ньому був очевидний.

Ася зробила кілька кроків уперед, її ноги важко ступали по землі, ніби вона відчувала її вагу, ніби це була не просто земля, а щось значно більш важке.

— Це не може бути пекло... Це виглядає як інший вимір, як якась паралельна реальність, — сказала вона, намагаючись заспокоїти себе і подруг.

Несподівано в повітрі почали з'являтися темні фігури, знову ті самі маски, які вони бачили раніше. Вони не наближалися, але їхні очі — темні, глибокі, дивилися на них, здаючи чітке відчуття присутності, навіть якщо вони не рухалися.

— Вони знову тут, — прошепотіла Віка, намагаючись стримати страх, який заповнював її груди.

— Вони слідують за нами, — додала Марі, почуваючи себе повністю беззахисною.

Але раптом одна з фігур зробила крок вперед і, знявши маску, показала своє обличчя. Це було обличчя, яке вони вже бачили. Максим. Тільки він був іншим — без душі, без емоцій, його очі були порожніми і чорними, як сама ніч.

— Ви тут не випадково, — сказав він, і його голос звучав, наче відлуння, відгукнувшись в їхніх серцях.

Ася, яка трималася відносно спокійно, зробила кілька кроків вперед.

— Що це все означає? Чому ми тут? — її голос був повний рішучості, хоч вона сама була налякана, як і її подруги.

Максим, або те, що залишилося від нього, дивився на них без виразу, але його слова були чіткими.

— Ви зробили вибір. Цей світ є результатом вашого рішення. Тепер вам доведеться пройти шлях, щоб знайти вихід... або залишитися тут назавжди.

Всі троє дівчат відчули, як повітря навколо стає густим, а їхні серця, хоча й билися сильно, здавалися занадто повільними для цієї реальності.

— Як ми можемо вибратися звідси? — запитала Марі, її голос був ледве чутним, але намагалась приховати страх, який пробивався через її слова.

Максим підняв руки і показав на темну стіну на горизонті.

— Той, хто пройде через неї, знайде відповідь. Але будьте готові, бо на вас чекають нові випробування. У вас не буде багато часу.

Як тільки він сказав ці слова, темні фігури почали наближатися. Дівчата знали, що це їх останній шанс. Вони повинні були йти і пройти крізь стіну, щоб знову повернутися до реальності. Але чи зможуть вони? Чи зможуть вони знайти відповідь на всі свої запитання? І чи буде це їхній кінець, чи новий початок?

Дівчата стояли на місці, їхні серця билися швидше з кожним наближенням темних фігур. Туман, що огортав цей світ, здавалося, живе своїм життям, немов він намагається поглинути їх. Але на горизонті височіла стіна, велика, чорна і невідома. Вони знали, що немає вибору. Це був їхній єдиний шанс.

Максим, що стояв перед ними, не зрушувався з місця. Його порожні очі слідкували за ними, ніби чекаючи на їхнє рішення.

— Ви повинні йти. Часу обмаль, — його голос був глухим і порожнім.

Віка перша зробила крок вперед. Вона відчула, як холодний вітер проникає через її шкіру, ніби сама суть цього місця намагається заморозити її, зупинити.

— Якщо ми не вийдемо, то що буде? — прошепотіла Віка, більше сама для себе, ніж для подруг.

— Якщо ви не пройдете через стіну, ви залишитесь тут назавжди, — відгукнувся Максим, і його голос звучав як відгомін вітру.