НМ - Привид в гуртожитку, НМ

Ася, що стояла позаду, глибоко вдихнула, а потім подивилася на своїх подруг.

— Нам треба йти разом. Якщо ми хочемо вибратися звідси, то тільки разом. Без цього не буде нічого.

Марі кивнула. Вона відчувала, як її тіло наповнюється холодом, але в той самий час серце билося все сильніше. Вони не могли залишити це місце, не дізнавшись відповіді на всі питання.

Дівчата ступили вперед, крокуючи по темній землі, що здавалась дивною, неприродною. Щоразу, коли вони робили крок, земля під ногами тріскала, немов вона боролася за те, щоб вони не проходили далі.

Поступово вони наближалися до стіни. Вона була величезною, не можна було побачити її кінця, а її темний силует немов поглинав усе світло навколо.

— Ти готові? — запитала Ася, дивлячись на Марі і Віку. Її голос звучав твердо, але в очах була тривога.

Віка і Марі кивнули. Не було часу на сумніви.

Вони всі разом зробили останній крок і досягли стіни. Вона була холодною на дотик, її поверхня гладка, майже слизька, і здавалося, що вона не має кінця.

— Що робити далі? — запитала Марі, дивлячись на стіну, не знаючи, як далі рухатися.

Але перед тим, як вона змогла зробити ще один крок, з темряви вийшли ще кілька темних фігур. Вони не рухалися, але їхні погляди були відчутними — глибокими, поглинаючими. Від їхнього вигляду Марі, Віка та Ася відчули, як кожен рух у тілі став важким, а серце майже зупинилося.

Але замість того, щоб стримати їх, фігури зникли так само швидко, як і з’явилися. Це було як примарне відображення в калюжі води — все розтануло.

Перед ними, раптом, з'явилася невелика тріщина в стіні. Це було непомітно спочатку, але потім тріщина почала розширюватися, відкриваючи шлях. Теплий світло проливався з того боку, наче за цією стіною був інший світ, повний життя.

— Ідемо, — сказала Ася, її голос став впевненішим.

Дівчата одночасно крокнули через тріщину, і миттєво опинилися в іншому місці. Вони відчули, як їхнє тіло наповнюється енергією, ніби вони знову стали живими. Вони озирнулися навколо.

Перед ними був звичайний гуртожиток. Все, як і раніше, їхні кімнати, знайомі коридори, тільки навколо було порожньо. Вони стояли в центрі гуртожитку, в тому самому місці, де все почалося.

Але щось було не так. Хоч гуртожиток виглядав звично, щось змінилося. Щось, чого вони не могли зрозуміти.

— Ми повернулися? — запитала Віка, але її голос був тривожний.

— Так, але це не зовсім той самий світ, — сказала Ася, оглядаючи кімнати навколо. Її погляд був зосереджений, а її рука стискала карту Таро, що залишилася з ними. — Це інший вимір, інша реальність.

Марі подивилася на подруг і зрозуміла, що все, чого вони досягли, не дало їм відповіді. Тепер вони мали нові питання, нові небезпеки, але вони були готові зустріти це. Разом.

Дівчата залишалися на тому самому місці, не впевнені, чи насправді вони повернулися. В їхніх головах бриніла тільки одна думка: що це за реальність? Що змінилося, і що їм тепер робити? Вікна їхніх кімнат були оповиті туманом, немов затінок, що огортав усе навколо.

— Що тепер? — запитала Марі, озираючи коридор. Здавалося, що це та сама будівля, але кожен крок був ніби більше зрадою власних відчуттів.

— Нам потрібно зрозуміти, що це за місце, — відповіла Ася, намагаючись залишитися спокійною, але в її голосі було чути занепокоєння. — Це не може бути просто так. Якщо ми дійсно повернулися, то чому це місце таке незнайоме?

Віка зацікавлено оглядала стіни, натискаючи на одну з них, сподіваючись на якусь приховану двері. Але нічого. Все було, як і раніше, лише туман був густіший, і повітря ставало важчим.

— Я думаю, нам варто подивитись у кімнатах, — запропонувала Віка. — Можливо, там є якісь підказки.

Вони рушили в напрямку своїх кімнат. Дівчата не могли позбутися відчуття, що за ними хтось стежить, але щоразу, коли вони оберталися, нікого не було.

Марі була першою, хто відчинив двері. Вона була готова побачити знайоме обличчя, знайомі речі, але що вона побачила, змусило її замовкнути. У кімнаті було все не так, як залишилось: меблі були перевернуті, а на стінах були невеликі сліди від темної рідини, яка нагадувала кров.

— Це... це не моя кімната, — прошепотіла вона, відступаючи назад.

— Це не просто кімната, — сказала Ася, з тривогою дивлячись на стіни. — Це те місце, яке ми залишили позаду. Нічого не змінилося, але й все одно стало іншим.

Віка підійшла до ліжка, витягла якусь записку, що була згорнута і на вигляд дуже старою. Вона розгорнула її, і дівчата всі разом прочитали напис:

"Ви повернулися, але це не ваша реальність. Все, що ви бачили, не є справжнім. Хтось із вас залишається, а хтось — ні. Вибір зроблений."

Вика і Марі завмерли. Кожне слово було, ніби пророкуванням, і вони відчули холодний піт на лобі. Це було немов закляття, яке полонить їх душі, розриваючи простір і час.

— Хтось із нас залишається? — прошепотіла Віка. — Що це означає?

Ася, не змогла відповісти одразу. Вона мовчала, дивлячись на темну кімнату, ніби намагаючись зрозуміти щось важливе, що можна було прочитати між рядків.

— Це не просто загадка, — сказала вона нарешті. — Це відображення нашого вибору. Ми повинні вирішити, хто залишиться, а хто знову вийде на той бік.

Її слова пролунали, як удар, і дівчата відчули, як їхня реальність знову почала змінюватися. Щось було не так, щось, що вони не могли зрозуміти, але це вже більше не було важливо. Все, що залишалося — це пройти цей шлях разом.

Марі глибоко вдихнула, її очі заблищали від рішучості.

— Я не збираюся залишатися тут, — сказала вона голосно. — Ми виберемося. Разом.

І хоч відчуття тривоги не покидало їх, дівчата крокували вперед, вирішивши, що це їхній останній шанс знайти вихід із цього замкненого кола.

Попереду відкрилася інша кімната, не така темна, але знову знайомий туман огортав все навколо.

Цей шлях був сповнений небезпек, але вони були готові йти далі. Разом.