НМ - Привид в гуртожитку, НМ

Тиша знову охопила їх, але цього разу вона була зовсім інша. Вона не була порожньою чи просто мовчазною; це була тиша, яка заповнювала простір і тискала на груди. Всі троє відчули, як волосся на потилиці стало дибки. Їхні кроки почали ставати все більш обережними, бо з кожним рухом вони відчували, як холод, що просочувався з стін, проникає в їхні тіла.

— Хто там? — запитала Марі, її голос звучав глухо, майже приглушено від страху. Вона не була готова до того, що могли б почути.

Тиша ніби відповідала на її питання, але жодного звуку більше не було.

Ася трохи повернулася до своїх подруг, поки Віка стояла на місці, оглядаючи темний коридор, що обвивався перед ними. Вона ніби намагалась зрозуміти, звідки йшов той самий шепіт, і чому здається, що монастир живе власним життям.

— Можливо, це просто вітер, — намагалась заспокоїтися Віка, але її слова прозвучали не дуже переконливо. Вона самій собі здавалася не зовсім правдоподібною.

Ася кивнула, але не згодна з її словами, вона оглянула старі кам’яні стіни, де з часом з’явились неприємні тріщини. І раптом вона побачила те, що її насторожило: одна зі стін була покрита тонким шаром пилу, але на ньому чітко виднілися сліди ніби від ніг, що тягнулися в глибину коридору.

— Це не вітер, — сказала Ася, показуючи на сліди. — Тут хтось точно був. І вони не тільки що пройшли. Це сліди, які не можуть бути свіжими. Ці сліди ведуть вниз.

Марі, яка досі була вражена від попередніх подій, підійшла ближче і озирнулася. Вона зрозуміла, що їм доведеться йти, навіть якщо це виглядало небезпечно.

— Гаразд, йдемо, — сказала вона, намагаючись дати команду, хоча сама теж не була впевнена. — Вика, ти з нами?

Віка лише кивнула, все ще тримаючи карту, яка, як здавалося, більше не могла допомогти їм знайти правильний шлях.

Наближаючись до тієї частини підземелля, куди вели сліди, вони помітили, що повітря стало ще холоднішим. Чим далі вони йшли, тим більше їх охоплювала дивна, незвична тиша.

Несподівано Ася зупинилася. В її очах з’явився бентежний погляд, ніби вона зловила на собі чиєсь невидиме спостереження.

— Стій! — прошепотіла вона, і всі зупинилися.

Вона помітила щось, що залишалося прихованим від решти — на стіні поруч був ще один напис, майже невидимий через ржаві сліди.

— Це… це написано кров'ю, — сказала Ася, підходячи до стіни та обережно торкаючись напису. — «Вони чекають». Це, мабуть, щось дуже важливе.

Тримати себе в руках ставало все складніше, і всі троє відчули, як кров стискається в жилах, коли зрозуміли, що кожен їхній крок наближає їх до чогось зловісного.

— Хто «вони»? — запитала Віка, її голос звучав відчайдушно тихо. Вона точно відчувала, що зараз щось стане абсолютно нестерпним.

Але вони не мали часу на відповіді. Прямо перед ними відкрилося нове приміщення. І це не було просто кімнатою. Це було місце, що явно зберігало в собі всі темні таємниці монастиря.

Стіни цієї кімнати були вкриті темними рисунками і символами, які виглядали так, ніби вони були вмальовані кров'ю або чимось схожим. Велика кам'яна чаша стояла посеред кімнати, але в ній вже нічого не було, тільки тріщини, що спліталися в геометричні узори.

— Віко, Асо, тут щось не так, — сказала Марі, її голос наповнювався тривогою. — Я думаю, ми знайшли те місце. Але ми повинні бути дуже обережними.

Раптом усе навколо них загуділо, і вони почули тихий, але чіткий звук. Це був звук, що став ще гучнішим, коли двері на іншій стороні кімнати почали повільно відкриватися.

І тоді вони побачили їх.

"Вони" стояли на порозі. Ті самі фігури в чорних масках, з яких почалося все це.

— Я так і знала, що ми не будемо на самоті, — прошепотіла Ася.

І тут вони зрозуміли, що тільки тепер все почнеться по-справжньому.

Темні фігури в масках повільно просувалися до них, їхні рухи були чіткими і злагодженими, немов під контролем якихось невидимих сил. Повітря в кімнаті ставало ще більш важким, а кожен їхній крок вносив ще більше напруги в це невизначене місце. Тіні, що танцювали на стінах, ставали все більшими, немов обирали собі жертв для того, щоб поглинути їх.

Марі відчула, як серце забилося швидше, а пальці почали тремтіти. Вона не знала, як реагувати — ці фігури не виглядали просто страшними, вони були чимось більше, чимось нечуваним і зловісним.

— Хто ви? — прохрипіла Віка, голос її трясся від переляку, але вона намагалася зберегти хоча б мінімум спокою.

Одна з фігур зробила крок вперед і зняла маску. Її обличчя було неприродно бліде, з тонкими рисами, а очі — темні, глибокі, без будь-яких емоцій. Це був не просто людина, а щось набагато страшніше.

— Ми ті, хто чекає. І ви зараз не можете піти. — Її голос був холодним і безжальним, ніби самі стіни цієї кімнати говорили.

Марі і Ася, мовчки озираючись одна на одну, відчули, як страх зростає в них, але водночас вони не могли відвести погляд від цієї фігури. У кожній її фразі звучала погроза, яка не залишала простору для сумнівів.

— Ви все робите не так, — продовжила фігура, і її голос став дедалі зловіснішим. — Те, що ви шукаєте, — це тільки початок. Ви маєте ще багато дізнатися, і це не те, що ви хочете знати.

Ася зробила крок вперед, мовчки, ніби намагаючись зберегти свою рішучість. Вона була готова до того, що їй доведеться зіткнутися з темними силами, але ці слова, ці погрози не вражали її так, як вона очікувала.

— Якщо ви думаєте, що нас залякаєте, то помиляєтеся, — сказала вона твердо. — Ми не будемо втекти, навіть якщо вам це не подобається.

І тоді сталося щось несподіване. Фігури почали розчинятися в повітрі, їхні силуети ставали все менш чіткими, поки остаточно не зникли в темряві, залишивши тільки тінь на стіні.

Марі здивовано подивилася на Асу, а потім на Віку.

— Що це було? — запитала вона, її голос був сповнений тривоги. — Чому вони зникли так швидко?

Ася мимоволі озирнулася, відчуваючи, як її тіло охоплює холод. Вона не могла пояснити, що сталося, але відчувала, що це ще не кінець.