НМ - Привид в гуртожитку, НМ

— Ми повинні бути готові до всього, — сказала Марі, озираючись по сторонах.

— Тепер нам треба знайти те, що ми шукаємо, — відповіла Віка, натягуючи на себе рукавички і вивчаючи стіни. — Давайте поділимося. Один з нас йде в тому напрямку, а інший — туди.

Ася згідно кивнула і рухнула в одну сторону, поки Віка й Марі вирушили в іншу. Монастир здавався безлюдним, але це не давало їм жодного відчуття безпеки. Все було занедбаним, але при цьому наче живим — здавалося, що це місце спостерігає за кожним їхнім рухом.

В середині коридору вони натрапили на сходи, що вели вниз, і це було їхнім наступним кроком.

— Тут щось є, — сказала Віка, підходячи ближче.

Вони почали спускатися, відчуваючи, як кожен крок додає тяжкості. На кожному поверсі сходів вони знаходили нові таємниці. Аж раптом, коли вони дісталися до підземного приміщення, їх охопила хвороблива тиша.

— Ми, напевно, на правильному шляху, — сказала Ася.

І в цей момент вони почули низький, глухий звук. Це було схоже на шепіт. І цей шепіт… йшов від них.

З обличчям, яке вже не приховувало паніки, вони звернулися одне до одного.

— Чи це ми насправді готові до того, щоб зупинити все це?

Тиша знову охопила їх, але цього разу вона була зовсім інша. Вона не була порожньою чи просто мовчазною; це була тиша, яка заповнювала простір і тискала на груди. Всі троє відчули, як волосся на потилиці стало дибки. Їхні кроки почали ставати все більш обережними, бо з кожним рухом вони відчували, як холод, що просочувався з стін, проникає в їхні тіла.

— Хто там? — запитала Марі, її голос звучав глухо, майже приглушено від страху. Вона не була готова до того, що могли б почути.

Тиша ніби відповідала на її питання, але жодного звуку більше не було.

Ася трохи повернулася до своїх подруг, поки Віка стояла на місці, оглядаючи темний коридор, що обвивався перед ними. Вона ніби намагалась зрозуміти, звідки йшов той самий шепіт, і чому здається, що монастир живе власним життям.

— Можливо, це просто вітер, — намагалась заспокоїтися Віка, але її слова прозвучали не дуже переконливо. Вона самій собі здавалася не зовсім правдоподібною.

Ася кивнула, але не згодна з її словами, вона оглянула старі кам’яні стіни, де з часом з’явились неприємні тріщини. І раптом вона побачила те, що її насторожило: одна зі стін була покрита тонким шаром пилу, але на ньому чітко виднілися сліди ніби від ніг, що тягнулися в глибину коридору.

— Це не вітер, — сказала Ася, показуючи на сліди. — Тут хтось точно був. І вони не тільки що пройшли. Це сліди, які не можуть бути свіжими. Ці сліди ведуть вниз.

Марі, яка досі була вражена від попередніх подій, підійшла ближче і озирнулася. Вона зрозуміла, що їм доведеться йти, навіть якщо це виглядало небезпечно.

— Гаразд, йдемо, — сказала вона, намагаючись дати команду, хоча сама теж не була впевнена. — Вика, ти з нами?

Віка лише кивнула, все ще тримаючи карту, яка, як здавалося, більше не могла допомогти їм знайти правильний шлях.

Наближаючись до тієї частини підземелля, куди вели сліди, вони помітили, що повітря стало ще холоднішим. Чим далі вони йшли, тим більше їх охоплювала дивна, незвична тиша.

Несподівано Ася зупинилася. В її очах з’явився бентежний погляд, ніби вона зловила на собі чиєсь невидиме спостереження.

— Стій! — прошепотіла вона, і всі зупинилися.

Вона помітила щось, що залишалося прихованим від решти — на стіні поруч був ще один напис, майже невидимий через ржаві сліди.

— Це… це написано кров'ю, — сказала Ася, підходячи до стіни та обережно торкаючись напису. — «Вони чекають». Це, мабуть, щось дуже важливе.

Тримати себе в руках ставало все складніше, і всі троє відчули, як кров стискається в жилах, коли зрозуміли, що кожен їхній крок наближає їх до чогось зловісного.

— Хто «вони»? — запитала Віка, її голос звучав відчайдушно тихо. Вона точно відчувала, що зараз щось стане абсолютно нестерпним.

Але вони не мали часу на відповіді. Прямо перед ними відкрилося нове приміщення. І це не було просто кімнатою. Це було місце, що явно зберігало в собі всі темні таємниці монастиря.

Стіни цієї кімнати були вкриті темними рисунками і символами, які виглядали так, ніби вони були вмальовані кров'ю або чимось схожим. Велика кам'яна чаша стояла посеред кімнати, але в ній вже нічого не було, тільки тріщини, що спліталися в геометричні узори.

— Віко, Асо, тут щось не так, — сказала Марі, її голос наповнювався тривогою. — Я думаю, ми знайшли те місце. Але ми повинні бути дуже обережними.

Раптом усе навколо них загуділо, і вони почули тихий, але чіткий звук. Це був звук, що став ще гучнішим, коли двері на іншій стороні кімнати почали повільно відкриватися.

І тоді вони побачили їх.

"Вони" стояли на порозі. Ті самі фігури в чорних масках, з яких почалося все це.

— Я так і знала, що ми не будемо на самоті, — прошепотіла Ася.

І тут вони зрозуміли, що тільки тепер все почнеться по-справжньому.