НМ - Привид в гуртожитку, НМ

— Ми не можемо просто сидіти і чекати, поки це прийде до нас, — сказала Віка, намагаючись взяти себе в руки. — Ми маємо діяти зараз.

— Згодна, — відповіла Ася, при цьому її голос був спокійним, але в очах була рішучість. — Але ми повинні бути обережними. Це не просто люди у масках. Це щось значно більше.

Марі подивилася на подруг, відчуваючи, як її плечі важчіють від тягаря цієї місії.

— А як ми можемо їх зупинити? Що, якщо у нас не буде сили протистояти цьому злу? — вона тихо запитала, але, всупереч сумнівам, її голос не тремтів. Вона була готова до того, щоб зробити все, що в її силах, аби врятувати себе і своїх близьких.

Професор залишив їм кілька стародавніх текстів, з яких вони могли знайти більше інформації про цей культ і його практики. Вони вирушили до бібліотеки, знаючи, що їм слід бути готовими до найгіршого. З кожним кроком думки ставали важчими, а серце билося все швидше. Однак вони також відчували, що це не лише їхня місія. Вони не були одні, і це давало хоч трохи надії.

У бібліотеці вони почали вивчати тексти професора. Виявилося, що цей культ існував вже тисячі років, і їхня мета — не просто маніпулювати людьми. Вони прагнули відновити стародавнє зло, яке колись було скинуте силами добра. Це зло могло прийняти будь-який вигляд, і його сила зростала з кожним поколінням.

— Отже, якщо ми хочемо зупинити це, нам треба знайти їхнє джерело сили, — сказала Ася, читавши одну зі сторінок.

— Але як? Це не буде легко, — додала Віка. — Якщо вони зможуть взяти контроль над людьми, як ми можемо зупинити їх?

Марі відчула холод в животі, коли її погляд впав на наступну частину тексту.

— Тут пише, що для того, щоб зупинити їх, треба провести ритуал очищення, — сказала вона, показуючи на сторінку. — Але для цього потрібно знати точне місце, де вони знаходяться, і отримати спеціальний артефакт.

Дівчата згадали всі місця, де вони були за останній час, і те, де могли б знайти цей артефакт. Згадуючи про старий монастир за містом, вони вирішили вирушити туди. Можливо, саме там було сховане те, що могло стати останнім шансом для всіх них.

Вони домовилися зустрітися наступного ранку, щоб вирушити в подорож. Дівчата все ж не знали, що їх чекає, але вже не могли відступити. Те, що розпочалося як жарт, перетворилося на реальну загрозу, і вони відчували, що якщо вони не діяти зараз, все може закінчитися дуже погано.

Наступного ранку вони зібрали всі необхідні речі і виїхали в сторону монастиря. Шлях був неблизьким, і вони знали, що можуть зіткнутися з новими труднощами на шляху. Однак вони не мали іншого вибору.

Дорога виявилася важкою і довгою. Відчуття небезпеки не покидало їх. Вони їхали через ліс, і в кожному звуці чули щось зловісне. Вітер, що шумів у деревах, здавався неспокійним, а небо все більше хмурилось.

— Що, якщо ми не зможемо знайти артефакт? — запитала Віка, коли вони робили коротку зупинку. — Що ми робитимемо?

— Не знаю, — відповіла Ася, — але ми повинні спробувати. Інакше ми не дізнаємося правди про те, що з нами відбувається.

Марі подивилася на своїх подруг і зрозуміла, що вони вже не просто борються за своє життя. Вони борються за кожного, хто опинився в цьому кошмарі, за кожного, хто ще не зрозумів, що відбувається навколо.

Вони рушили далі, знаючи, що наближаються до того моменту, який може змінити все.

Шлях до монастиря виявився не таким простим, як вони спочатку уявляли. Ліс став все більш темним і похмурим, дерева, здавалось, почали витягувати свої гілки так, наче намагалися заблокувати дорогу. Хмари, які поволі збиралися над головами, додавали атмосфері тривоги.

— Я відчуваю, що ми наближаємось до чогось страшного, — сказала Віка, поглянувши на старі, понівечені дерева, які стояли, немов мовчазні свідки всього, що відбувалося навколо.

Марі зжала руки на кермі, відчуваючи важкість кожного кроку, наче земля сама не хотіла дозволяти їм рухатися вперед.

— Ми повинні пройти через це, — відповіла вона, намагаючись заспокоїти себе. — Якщо ми не зупинимо те, що почалося, ніхто не буде в безпеці.

Ася мовчки кивнула, зосереджено спостерігаючи за навколишнім середовищем. Вона інтуїтивно відчувала, що це місце було насичене якоюсь темною силою, що тільки чекала моменту, щоб вийти на поверхню.

Як тільки вони наблизились до монастиря, будівля стала виднітися через густі дерева. Вона виглядала не так, як на картах — вікна були забиті дошками, і вхід був замкнений важким металевим замком. Здавалося, що монастир не приймав гостей вже багато років.

— Ми на місці, — тихо сказала Віка, знизивши голос, як ніби сама природа навколо наказувала їй мовчати.

Дівчата вийшли з машини і підійшли до воріт. Повітря було напруженим, майже важким, і їхній страх з кожним кроком зростав. Це місце явно не було звичайним монастирем. Воно несла в собі енергію, що проникала в душу і викликала відчуття, ніби вони вторглися в чуже, заборонене царство.

Ася підійшла до воріт і спробувала перевірити замок, однак одразу зрозуміла, що це не буде легко.

— Я думаю, ми не можемо просто взяти й увійти, — сказала вона, перевіряючи свій рюкзак. — Нам треба шукати інший спосіб потрапити всередину.

Марі і Віка погодилися, хоча кожен їхній рух відчувався важким і напруженим. Погляд Аси знову зупинився на старих каменях, що оточували монастир. Вона відчула, що це місце сховує багато таємниць.

— Подивіться, — сказала вона, показуючи на велику тріщину в одному з каменів поруч з воротами. — Це може бути нашим входом. Він виглядає старим, і, здається, ще не засипаний.

Дівчата вирішили слідувати її пораді і підійшли до тріщини, спробувавши знайти спосіб просунутися через вузький отвір. Відчуття тривоги, що накопичувалось весь цей час, не відпускало їх. Кожен звук, навіть найменший, змушував їх насторожено прислухатися.

Через кілька хвилин обережних маневрів вони все ж таки потрапили всередину монастиря. Вони опинилися в темному коридорі, стіни якого покрили товсті шари пилу. Запах старого каменю змішувався з чимось іржавим, ніби час тут зупинився, залишивши тільки злісну тишу.