Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

аніж наприкінці свого життя. А я втік від нього на Сорок Шостій вулиці саме тоді, коли він міг сказати мені найбільше. Того ранку, як я вже згадував, я, вичепурений, кружляв над Нью-Йорком у вертольоті берегової охорони в товаристві двох сенаторів США, мера, урядовців із Вашингтона та Елбані й відомих журналістів. Усі ми були в надувних рятувальних жилетах із піхвами для ножа (ніколи не забуду тих ножів!). А потім, після ланчу в Центральному парку (я змушений повторюватися), я вештався містом і побачив Гумбольдта, чоловіка при смерті, який їв сирну паличку на хіднику, — його обличчя вже набуло могильно-земляного відтінку. І тоді я кинувся геть. Це була одна з тих нестерпно болючих митей, коли я не міг лишатися на місці. Я мусив бігти.

— Ох, хлопче, бувай! Побачимося з тобою на тім світі! — сказав я.

Тоді я вирішив, що більше нічого не можу для нього зробити у цьому світі. Чи ж я не помилився? Пом’ята листівка тепер змусила мене замислитися про це знову. Спало на думку, що я згрішив щодо Гумбольдта. Лежачи на набитому гусячим пухом дивані й медитуючи, відчув, що мене кидає в жар від самокритики та сорому, я паленію й пітнію. Витягши з-під голови подушечку Доріс Шельдт, витер нею обличчя. І знову побачив себе, який ховається за припаркованими машинами на Сорок Шостій вулиці. І Гумбольдта, схожого на кущ, який обсіли мішечниці і який чахне. Я був приголомшений, побачивши, що мій давній друг помирає, й утік. Повернувся до готелю «Плаза» й подзвонив до приймальні сенатора Кеннеді, щоб сказати, буцімто мене терміново викликають до Чикаґо і що я буду у Вашингтоні наступного тижня. Відтак узяв таксі до Ла Ґвардії й першим же рейсом відлетів до Чикаґо. Я знов і знов повертаюся в думках до того дня — такий він був жахливий. Два скотчі, більше у літаку не можна, мені зовсім не допомогли — зовсім! Коли ми приземлилися в Чикаґо я вихилив кілька подвійних порцій віскі «Джек Деніелз» у барі летовища О'Гара, щоб якось оговтатися. Вечір був страшенно спекотний. Я подзвонив Деніз і сказав:

— Я повернувся.

— Ти ж іще мав бути там стільки днів. Чарлі, що сталося?

— Я мав одну прикрість.

— А де сенатор?

— Досі в Нью-Йорку. За день-два я прилечу до нього у Вашингтон.

— Що ж, їдь додому.

Журнал «Лайф» замовив мені статтю про Роберта Кеннеді. На той час я вже п’ять днів пробув із сенатором, чи радше біля нього, сидячи на дивані у будинку Сенату й спостерігаючи. Хай там як, це була дивна ідея, але сенатор дозволив мені перебувати поруч із ним, здавалося, навіть симпатизував мені. Кажу «здавалося», бо в його інтересах було створити таке враження у журналіста, який запропонував про нього написати. Він мені теж сподобався, можливо, всупереч моєму уявленню. Його очі були наче сині безодні, а верхні повіки ледь опущені, так ніби була в них зайва складочка, — через це його погляд здавався дещо дивним. Після польоту гелікоптером я їхав разом із ним у «лімузині» з Ла Ґвардії до Бронксу. Над Бронксом нависла гнітюча спека, але ми сиділи в чомусь на кшталт скляного кабінету. Він весь час прагнув нової інформації й усіх про щось розпитував. Від мене хотів історичних відомостей: «Що мені варто знати про Вільяма Дженнінґса Браяна[111]?» або ж «Розкажіть мені про Г. Л. Менкена[112]», слухаючи мене з блиском в очах, що, одначе, не виказував ані його думок, ані того чи знадобляться йому ці факти. «Лімузин» зупинився поряд з ігровим майданчиком у Гарлемі. Там уже було повно «кадилаків», копів на мотоциклах, охоронців, телевізійників. Вільне місце між двома будинками було обгороджене, заасфальтоване, обладнане пісочницями та гірками. Зустрів сенаторів розпорядник майданчика, вбраний у дашикі[113], з афро на голові та з намистом на шиї. Над нами на естакаді було встановлено камери. Чорношкірий розпорядник, сяючий і церемонний, тримав баскетбольний м’яч, стоячи між двох сенаторів. Для гри звільнили простір. Стрункий, вбраний із недбалою елегантністю, Кеннеді двічі кинув м’яч. Промазавши, похитав своєю рудуватою лисячою головою з пишним волоссям і всміхнувся. А от сенатор Джавітс не міг собі дозволити промаху. Кремезний та лисий, він теж усміхався, але напружився перед стрибком, притиснувши м’яч до грудей і зусиллям волі зосередившись на цілі. Він зробив два гарних кидки. М’яч не описав у повітрі дугу, а полетів прямісінько до кільця й зайшов у кошик. Глядачі заплескали в долоні. Як же нестерпно важко тягатися з Боббі. Але республіканський сенатор був на висоті.

Отаке, на думку Деніз, я мав би робити. Саме вона влаштувала для мене це замовлення, зробивши кілька дзвінків у журнал «Лайф» і взявши все у свої руки. «Їдь додому», — сказала вона. Але в її голосі вчувалося невдоволення. Вона не хотіла зараз бачити мене у Чикаґо.

Ми жили у великому будинку в південно-чиказькому Кенвуді. На початку століття багаті німецькі євреї вибудували тут розкішні особняки у вікторіансько-едвардіанському стилі. Коли торговельно-посилочні магнати та інші великі цабе виїхали звідси, тут поселилися університетські професори, психіатри, юристи та «чорні мусульмани». Через те, що я неодмінно хотів повернутися до Чикаґо, щоби стати Мальтусом нудьги, Деніз купила будинок Кангайма. Вона зробила це всупереч власній волі, ремствуючи: «Чому саме Чикаґо? Ми ж можемо жити, де захочемо, правда? Господи!». Вона воліла би мати будинок у Джорджтауні, чи у Римі, чи в лондонському Вест-Енді. Але я не поступався, і Деніз висловила сподівання, що ця моя затятість не є передвісницею нервового зриву. Її батько, федеральний суддя, був спритним юристом. Я знаю, що вона часто консультувалася з ним у середмісті щодо власності, співвласності та прав удів штату Іллінойс. Саме він порадив нам купити дім полковника Кангайма. Щоранку, снідаючи, Деніз запитувала, коли я складу заповіт.

Тепер уже була ніч, і вона чекала мене у спальні. Я терпіти не можу кондиціонерів й умовив Деніз їх не встановлювати. Було десь дев’яносто градусів за Фаренгейтом[114]. У такі гарячі ночі чиказьці відчувають своє місто тілом і душею. Чикаґо вже не є кривавим містом боєнь, але давні запахи зринають у нічній спеці. Милі бічних залізничних колій, що тягнуться вздовж вулиць, колись було заповнено червоними вагонами з худобою, бідолашними смердючими тваринами, які чекали свого часу, щоб із ревом увійти до різниць. Давній сморід досі з’являється у цьому місці. Часами він повертається, випаровуючись зі звільненої землі, нагадати всім нам, що Чикаґо колись посідало чільне місце у