Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

світі по заготівлі м’яса і що тут загинули мільярди тварин. Тієї ночі крізь широко відчинені вікна до мешканців долинав знайомий нудотний сморід м’яса, сала, кров’яного борошна, мелених кісток, шкур, мила, копчених окостів і паленої шерсті. Дихання давнього Чикаґо знову пробивалося крізь листя й москітні сітки. Я чув пожежні сирени та завивання «швидких», пронизливе й істеричне. У довколишніх чорних нетрях улітку зростає кількість підпалів, що вказує, як дехто стверджує, на психопатологію. Хоча любов до вогню є також і релігійною. Деніз сиділа роздягнута на ліжку, швидко й завзято розчісуючи щіткою волосся. Над озером мерехтіли вогники металургійних заводів. У світлі лампи було видко кіптяву, яка вже встигла осісти на листі плюща, що обвивав стіну. Того року ми мали ранню посуху. Чикаґо тієї ночі задихалось, натужно билося велике механічне серце міста, в Оуквуді горіли багатоповерхівки, вивергаючи в небо стовпи полум’я, сирени дико завивали — пожежні машини, карети швидкої допомоги, поліція. Це була ніч скажених псів, ножових поранень, зґвалтувань і убивств. Тисячі гідрантів відкрито: вони розбризкували воду з обох камер. Інженери були вражені падінням рівня озера Мічиґан, з якого лилися цілі тонни води. Банди підлітків вешталися містом з вогнепальною зброєю і ножами. А тому вразливому, смутному Чарлі Сітрину — о Боже, Боже — варто було побачити свого давнього приятеля, живого мерця, який їв сирну паличку в Нью-Йорку; як він і думати забув і про «Лайф», і про вертольоти берегової охорони, і про двох сенаторів, і помчав додому, прагнучи розради. Чи не тому його дружина скинула з себе все й тепер розчісувала своє надзвичайно густе волосся. Її величезні фіалково-сірі очі виказували нетерпіння, ніжність поєднувалась у ній із роздратуванням. Вона безмовно запитувала, скільки ще я збираюся сидіти у шезлонгу в шкарпетках, розбитий горем і занімілий. Деніз, як нервова й критична особа, вважала, що моє сприйняття горя було патологічне, а ставлення до смерті — середньовічне чи барокове. Вона часто заявляла, що я повернувся до Чикаґо, бо тут поховані мої батьки. Іноді вона несподівано войовниче казала: «О, ось іде плакальник!». Що ж, вона часто мала слушність. Незабаром я й сам почав помічати монотонність мого низького голосу, що нагадував скрегіт ланцюга. Єдиним порятунком від цих трагічних настроїв була любов. І ось переді мною сиділа на ліжку оголена Деніз, роздратована, але готова виконати свій обов’язок, а я навіть краватки не зняв. Знав, що споглядання такого смутку може доводити до сказу. До того ж Деніз втомилася мене втішати. Вона не надавала великого значення цим моїм переживанням.

— О, знову на тебе щось найшло. Ти мусиш облишити всю цю трагічну маячню. Поговорити з психіатром. Чому ти застряг у минулому й весь час оплакуєш то того, то іншого?

З яскравим рум’янцем на щоках, свідченням того, що на неї зійшло прозріння, Деніз зауважила, що я не лише проливаю сльози над своїми померлими, але й приплескую їхні могили власною лопаткою. Адже я й справді писав біографії й завдяки померлим заробляв собі на життя. Саме завдяки небіжчикам я отримав французький орден і потрапив до Білого дому. (Втрата наших зв’язків у Білому домі після смерті Джона Ф. Кеннеді стала для Деніз чи не найбільшою прикрістю). Зрозумійте мене правильно, я знаю, що кохання й картання часто йдуть поруч. Дюрнвальд теж мене шпетив. Бо Господь, кого любить, того Він і карає. Все замішане на любові. Коли я прийшов додому, пригнічений через Гумбольдта, Деніз була готова мене втішити. Але у неї гострий язичок, у цієї Деніз (іноді я називав її Ребукою[115]). Звісно, мій сум, моє зранене серце її дратували. До того ж вона підозрювала, що я ніколи не закінчу статті для журналу «Лайф». Тут вона знову ж таки не помилялася.

Якщо я так важко переживаю смерть, чому нічого з цим не роблю. Це нескінченне горювання просто нестерпне. Так думала Деніз. Я і в цьому з нею погоджувався.

— Тобі погано через твого приятеля Гумбольдта? — запитала вона. — Але як же так вийшло, що ти жодного разу його не перевідав? За стільки років. І чому ти не заговорив до нього сьогодні?

Це були важкі запитання, дуже доречні. Вона не дозволяла мені втекти у мовчанку.

— Гадаю, я міг підійти й сказати: «Гумбольдте, це я, Чарлі. Як щодо справжнього ланчу? Я знаю хороший ресторан отут за рогом». Але, думаю, це могло б скінчитися нервовим нападом. Кілька років тому він кинувся з молотком на секретарку декана, закидаючи, що вона підкладає йому на ліжко журнали з голими дівками. Буцімто проти нього влаштували еротичну змову. Їм знову довелося запроторити його до божевільні. Бідолаха геть здурів. І марно наслідувати Святого Юліана Милостивого й обіймати прокажених.

— Хто казав щось про прокажених? Ти завжди думаєш про щось таке, що нікому б і на гадку не спало.

— Ну гаразд. До того ж він мав жахливий вигляд, а я був розкішно вбраний. А ще я розповім тобі про цікавий збіг. Сьогодні вранці у вертольоті я сидів поруч із доктором Лонґстафом. Тож природно, що відразу подумав про Гумбольдта. Адже саме Лонґстаф пообіцяв Гумбольдтові чималий грант від Фонду Беліші. Це було ще тоді, коли ми викладали у Принстоні. Невже я ніколи не розповідав тобі про це жахіття?

— Не пригадую такого.

— А от мені все так чітко пригадалося.

— І що, Лонґстаф досі такий же вродливий та вишуканий? Він, певно, вже в літах. Можу побитись об заклад, що ти набридав йому з тими давніми часами.

— Так, я нагадав йому про них.

— Ну, звісно. Але, гадаю, що йому було неприємно це слухати.

— Минуле не може бути неприємним для того, з кого знято всі провини.

— Цікаво, що робив Лонґстаф на цьому вашингтонському збіговиську?

— Певно, добував гроші для своїх благодійних проектів.

* * *

Отак я медитував на своєму зеленому дивані. З усіх рекомендованих у літературі способів медитації цей мені подобався найбільше. Часто увечері сидів, пригадуючи все, що відбулося за день, до найдрібніших деталей — усе побачене, зроблене й сказане. Мені вдавалося прокручувати день назад і дивитися на себе збоку чи зі спини, як і на будь-кого іншого. Якщо я купив Ренаті гарденію на вуличній ятці, то міг згадати, що віддав за неї сімдесят п’ять центів. Я бачив латунний стосик із трьох посріблених монеток по двадцять п’ять центів. Я бачив етикетку на Ренатиному пальті, білу голівку довгої шпильки і два проколи, зроблені нею у тканині, Ренатине повне жіночне