Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

демоном ракетки, що м’яч від мого бекгенду ковзає лівою стінкою і завмирає у кутку — це було так по-англійському. Мені снилося, що я перемагаю всіх найкращих гравців — усіх цих сухорлявих, волохатих, спритних хлопців, які в реальності цуралися грати зі мною, вважаючи нікчемою. Я був страшенно розчарований поверховими інтересами, що їх виказували такі сни. Навіть мої сновидіння спали. А як щодо грошей? Гроші необхідні для захисту сплячих. Втрата грошей вас пробуджує. Чимраз більше знімаючи полуду з очей та підносячись до вищої свідомості, ви потребуєте дедалі менше грошей.

За обставин, що склалися (тепер мало би бути зрозуміліше, що я вкладаю в поняття обставини: Рената, Деніз, діти, корти, адвокати, Волл-стріт, сон, смерть, метафізика, карма, присутність Всесвіту в нас, наша присутність у всесвіті), я не мав часу спинитися й подумати про Гумбольдта, любого друга, якого сховала нескінченна ніч смерті, мого camerade[110] з минулого життя (майже), дуже дорогого для мене, але померлого. Іноді уявляв, що, можливо, побачу його у наступному житті, разом із моєю мамою та батьком. І Деммі Вонґел теж. Деммі була однією з моїх найважливіших померлих. Я згадував про неї щодня. Але не очікував, що Гумбольдт увірветься до мене, як за життя, женучи «б’юїк» зі швидкістю дев’яносто миль на годину. Спершу я розсміявся. Потім закричав. Я був приголомшений. Він налетів на мене, мов вихор. Ошелешив своїми добродіяннями. Дар Гумбольдта залагодив багато моїх нагальних проблем.

Роль у цьому Рінальдо і Люсі Кантабіле була чимсь геть іншим.

Любі друзі, попри те, що я збирався виїхати з міста і мав багато клопотів, того ранку я вирішив відкласти всі свої справи. Я зробив це, щоб не луснути від напруження. Медитуючи час від часу, я виконував деякі вправи, що їх Рудольф Штайнер радив у книжці «Знання вищих світів та його досягнення». Поки що мені небагато вдалося досягти, але слід зважати на те, що моя душа вже в літах, добряче заплямована й зранена, тож я мав бути терплячим. З властивою мені завзятістю я й у цьому перебирав міри, тому знову пригадав чудову пораду французького мислителя: Trouve avant de chercher. Це сказав Валері. Чи, може, Пікассо. Є час, коли найрозумніше, що можна зробити, — це лягти відпочити.

Тож після виснажливого дня з Кантабіле, я влаштував собі вихідний. Надворі було сонячно. Я розсунув мереживні фіранки і впустив до кімнати яскравого сонця й блакитного неба (що в своїй милості сяяли й височіли навіть над таким містом, як це). З хорошим настроєм я дістав із шухляд свої папери, пов’язані з Гумбольдтом. Записники, листи, щоденники та рукописи я звалив на кавовий столик і на обшивку радіатора за диваном. Відтак приліг і, зітхаючи, стягнув черевики. Під голову поклав подушечку, вишиту для мене юною леді (яким же багатим на жінок було моє життя. Ох уже це сексуально-стурбоване століття!), панянкою Доріс Шельдт, донькою антропософа, у якого я час від часу консультуюся. Цю подушечку, виготовлену власноруч, вона подарувала мені торік на Різдво. Низенька й мила, розумна, з дивовижно владним профілем, як на таку гарненьку молоду жінку, вона полюбляла старомодні сукні, що робили її схожою на Ліліан Ґіш та Мері Пікфорд. А от взуття мала викличне, цілком сучасне. Я називав її подумки маленькою «не-займай-мене». Вона хотіла й не хотіла, щоб до неї торкалися. Доріс і сама добре зналася на антропософії, й ми часто спілкувалися торік, коли я посварився з Ренатою. Я сидів у її кріслі-гойдалці з гнутої деревини, поки вона, поставивши свої маленькі лаковані черевички на пуфик, вишивала на цій подушечці червоними й зеленими нитками гарячі жаринки й молоду траву. Ми балакали і т. ін. Це були приємні стосунки, але вони урвалися. Ми з Ренатою знову разом.

Кажу це все, щоби пояснити, чому того ранку темою своєї медитації я обрав Гумбольдта фон Флейшера. Вважають, що медитація зміцнює волю. Потім, поступово зміцнена такими вправами, воля може стати органом сприйняття.

Зім’ята листівка впала на підлогу, одна з останніх, надісланих мені Гумбольдтом. Я читав примарні рядки, що нагадували мені розмитий візерунок північного сяйва:

Миші ховаються, коли шуліки в небі;

Шулік же — літаки лякають;

А літаки жахаються зенітних черг;

Кожен когось боїться.

Лиш безтурботні леви

Під деревом булу

В обіймах одне одного дрімають

Після кривавого обіду —

Оце я називаю справжнім життям!

Вісім чи дев’ять років тому, читаючи цей вірш, я подумав: «Бідолашний Гумбольдт, ці лікарі зі своєю шоковою терапією пошкодили йому мізки, вони знищили хлопця». Але тепер я поглянув на ці слова не як на вірш, а як на звісточку. Уява не повинна вичерпуватися — таким було послання Гумбольдта. Вона має знову й знову доводити, що мистецтво виявляє внутрішню силу, приховану в нас. Для рятівного дару уяви сон — це сон, а пробудження — це справжнє пробудження. Ось що, як мені тепер видалося, мав на думці Гумбольдт. Якщо це так, то Гумбольдт ніколи не був розсудливіший і відважніший,