Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

Але цього я, звісно ж, не можу зробити. Натомість помічаю, що певні риси їхнього характеру переходять до мене. Із плином часу я виявив, що роблюсь сміховинним, як Гумбольдт фон Флейшер. Незабаром мені стало очевидно, що він діяв як мій посередник. Я сам, цілком стримана людина, змушував Гумбольдта гаряче висловлюватися від мого імені, задовольняючи у такий спосіб певні свої бажання. Цим можна пояснити мою прихильність до деяких людей — Гумбольдта чи Джорджа Свібела, чи когось на кшталт Кантабіле. Цей тип психологічного делегування, можливо, бере початок у представницькій формі правління. Проте, коли мій експресивний друг помирав, доручені йому завдання поверталися до мене. А що я також був виразником інтересів інших людей, це зрештою перетворювалося на справжнє пекло.

Продовжувати за Гумбольдта? Гумбольдт хотів зодягнути людство у світляні шати, але йому забракло матеріалу. Його спроба урвалася: осяйний покров дійшов лише до половини. Нижче звисала сороміцька нагота, що ми її так добре знаємо. Він був чудова людина, щедра, із золотим серцем. Але його чесноти належали до тих, що їх тепер вважають старосвітськими. Те сяйво, з якого він ткав, було давнє і рідкісне. А ми потребували цілком нового сяйва.

І от тепер Кантабіле зі своєю вченою дружиною причепилися до мене, щоб я згадав минулі, милі серцю дні у Ґринвіч-Вілледжі, його інтелектуалів, поетів, дотепників, його самогубства та любовні інтрижки. Та я не надто цим переймався. У мене досі не склалося чіткого уявлення про пані Кантабіле, а от Рінальдо розглядав як одного з нових представників тямущої босоти у світі, що ступає на шлях Розуму. Хай там як, вже не виникало відчуття, буцімто мені викручують руки. Не те щоб я не хотів надавати інформації чесним вченим чи навіть молодим людям, які за будь-яку ціну намагаються розбудувати кар’єру, але саме тоді я був зайнятий, страшенно, надзвичайно зайнятий — особистими й неособистими питаннями. Особисті питання були пов’язані з Ренатою й Деніз, та моїм експертом із фінансових питань Мурра, з адвокатами й суддею, а також із безліччю душевних мук. До неособистих — належала участь у житті моєї країни та Західної цивілізації, а також глобалізованого суспільства (поєднання реальності й вигадки). Як редактор важливого журналу «Ковчег», що, можливо, ніколи й не з’явиться друком, я весь час міркував над заявами, що їх необхідно зробити, й над істинами, про які треба нагадати світові. Світ, що ототожнювався із шерегою дат (1789-1914-1917-1939) і з ключовими словами (Революція, Технологія, Наука тощо) був іще однією причиною моєї зайнятості. Ми зобов’язані цим датам і цим словам. Усе видавалося мені таким серйозним, непереборним, трагічним, що, зрештою, єдине, чого мені справді хотілося, це лягти і заснути. Мені завжди властиве було дивовижне вміння «вимикатися». Я дивлюся на світлини, зроблені в одні з найважчих для людства днів, і бачу себе з буйною чуприною та зворушливо молодого. Вбраний у недоладний двобортний костюм тридцятих чи сорокових, з люлькою в зубах, я стою під деревом, тримаючи за руку пухкеньку красуню, — і сплю, стоячи, сплю, наче камінь. Я проспав багато катастроф (коли мільйони померли).

Усе це страшенно важливо. По-перше, я мушу визнати, що повернувся до Чикаґо з таємним мотивом написати важливу працю. І моя теперішня летаргія пов’язана з цим задумом — мені спало на думку, що потрібно щось робити з отією постійною війною між сном і свідомістю всередині нас. Моєю темою, в останні роки правління Айзенгавера, була нудьга. Чикаґо — ідеальне місце для написання головного мого твору з назвою «Нудьга». У примітивному Чикаґо можна було досліджувати душу людини за панування індустріалізму. Якщо хтось збирається запропонувати нове бачення Віри, Любові й Надії, йому спершу треба зрозуміти, кому він його надає, а отже, усвідомити ту незглибиму муку, що ми її називаємо нудьгою. Я мав намір спробувати дослідити нудьгу так, як Мальтус, Адам Сміт, Джон Стюарт Мілл або ж Дюркгейм дослідили населення, багатство чи поділ праці. Історія і власна натура поставили мене у певне становище. І я збирався обернути його собі на користь. Не дарма читав цих видатних сучасних знавців нудьги — Стендаля, К’єркеґора, Бодлера. Я роками багато працював над цим дослідженням. Проблема полягала у тому, що я був поглинутий матеріалом, про який міркував, немов шахтар, оповитий випарами газу. Проте це мене не спиняло. Казав собі, що навіть Ріп ван Вінкль проспав лише двадцять років, я ж перевершив його в цьому щонайменше на два десятиліття, тому постановив: на зміну втраченому часу має прийти просвітлення. Тож у Чикаґо продовжував свою передову працю над цим задумом, а також ходив у спортзал, де ганяв м’яча з торговельними посередниками та поважними ґанґстерами, щоби розширити можливості своєї свідомості. Саме тоді мій шановний друг Дюрнвальд жартома зауважив у розмові, що славетний, але хибно потрактований доктор Рудольф Штайнер, міг би чимало розповісти про глибші аспекти сну. Книжки Штайнера, що я почав їх читати перед сном, викликали у мене бажання пробудитися. Він стверджував, що задум певної дії відділений від її вольового виконання проміжком сну. Він може бути короткий, але глибокий. Адже одна з душ людини — це сонна душа. Цим людські створіння нагадують рослини, все існування яких є сном. Це справило на мене дуже глибоке враження. Правду про сон можна осягнути лише з погляду безсмертної душі. Я ніколи не сумнівався, що у мене вона є. Але я досить рано відсторонився від цього факту. І ні з ким про нього не говорив. Ті вірування, що ми їх потайки сповідуємо, тиснуть на мізки й опускають нас до рослин. Навіть тепер я не наважувався згадувати про душу, навіть з такою культурною людиною як Дюрнвальд. Він, звісно, не сприймав Штайнера серйозно. Дюрнвальд — літній, проте досі ще міцний, огрядний, червонощокий та лисий — був холостяком із химерними звичками, але з добрим серцем. Він мав категоричну, різку, дошкульну, навіть образливу манеру висловлюватись, але якщо він шпетив мене, то лише тому, що любив — інакше він не завдавав би собі труду. Видатний учений, один із найосвіченіших людей на світі, він був раціоналіст. Не вузький раціоналіст, жодним чином. Та все ж я не міг говорити з ним про можливості душі, відокремленої від тіла. Він-би й слухати не став. Про Штайнера він тоді просто пожартував. А я не жартував, проте не хотів, щоб мене вважали схибнутим. Я почав багато розмірковувати про безсмертну душу. Та все ж, ніч за ніччю, мені снилося, що я став найкращим гравцем у клубі,