Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

Тепер я розумію, тобі залежало не на грошах. Тож викиньмо решту їх у каналізацію, щоб я міг спокійно поїхати додому.

— Я вже тебе дістав?

— Я витратив цілісінький день на те, щоб загладити свою провину.

— Ти вже доволі надивився на… як їх там? Граючи в покер, я набрався від тебе нових слів.

— Яких слів?

— Проли[107], — відповів він. — Люмпени. Люмпен-пролетаріат. Ти виголосив коротку промову про Карла Маркса.

— Господи, я таки напився тоді, так? Геть розперезався. І що це на мене найшло?

— Ти хотів поспілкуватися з покидьками та злочинними елементами. Ти був у нетрищах, Чарлі, й чудово розважився, граючи в карти з нами — дурнями та наволоччю.

— Розумію. Це було образливо.

— Типу того. Але ти часом цікаве говорив. Особливо про соціальний лад і про те, як середній клас був одержимий страхом перед люмпен-пролетаріатом. Решта хлопців навіть не розуміли, що ти, з біса, кажеш, — Кантабіле вперше звертався до мене не так різко.

Я випростався і побачив праворуч мерехтливі річкові вогні й прикрашений до Різдва Мерчандайз Март[108]. Ми під’їжджали до славетного м’ясного ресторану «Джин і Джорджетті», розташованого відразу біля розвилки надземної залізниці. Припаркувавшись поміж зловісно-розкішних машин, увійшли до старої тьмяно-брунатної будівлі, де — хай живе розкішне усамітнення! — ревіння музичного автомата спало на наші голови, як тихоокеанський прибій. У першокласному барі було повно високопосадовців, які випивали разом зі своїми чарівними супутницями. Розкішне люстро було заставлене пляшками й скидалося на групове фото препишних випускників.

— Джуліо, — звернувся Рінальдо до офіціанта, — нам потрібен тихий столик, якнайдалі від вбиральні.

— Нагорі, пане Кантабіле?

— Чом би й ні? — втрутився я. В мене тремтіли ноги і я не хотів чекати біля шинквасу. До того ж це розтягнуло би вечір.

Кантабіле витріщився на мене, немов кажучи: «А тебе хто питав?». Та, врешті, погодився:

— Добре, нагорі. І дві пляшки «Пайпер-Гайдсік».

— Зараз принесу, пане Кантабіле.

У часи Аль Капоне ґанґстери розігрували на банкетах жартівливі битви з шампанським. Вони трясли пляшками й вистрілювали одне в одного корками, обливаючись шипучим вином — усі при повному параді. Це було схоже на кумедну бойню.

— А тепер я хочу тобі щось сказати, — звернувся до мене Рінальдо Кантабіле. — Зовсім про інше. У мене є дружина, як ти знаєш.

— Так, я пам’ятаю.

— Чудова, красива й розумна жінка.

— Ти згадував про свою дружину у південному Чикаґо. Того вечора… У вас є діти? Що вона робить?

— Вона не домогосподарка, друзяко, затям це собі. Ти думаєш, я б одружився з якоюсь товстозадою дівулею, яка сидить вдома у бігуді, втупившись у ящик? Це справжня жінка, розумна, обізнана. Вона викладає у Манделейн-коледжі[109] й пише докторську дисертацію. Знаєш де?

— Ні.

— У Редкліффі, Гарвард.

— Це чудово, — сказав я, вихиливши келих шампанського і наливши собі знову.

— Не відмахуйся від цього. Запитай, яка в неї тема дисертації.

— Гаразд, то яка ж?

— Вона досліджує творчість того поета, з яким ти дружив.

— Ти жартуєш? Гумбольдта фон Флейшера? Як ти знаєш, що він був моїм другом?.. Розумію. Я патякав про нього у Джорджа. Хтось мав би замкнути мене у вбиральні того вечора.

— Чарлі, тебе навіть не треба було обмахльовувати. Ти взагалі не тямив, що робиш. Триндів, як дев’ятирічна дитина, про судові процеси, адвокатів, фінансових експертів, невдалі інвестиції, журнал, що ви збираєтеся видавати. Ти скидався на справжнього невдаху. Сказав, що збираєшся витрачати свої гроші на власні ідеї.

— Я ніколи не обговорюю таке з незнайомцями. Мабуть, Чикаґо позбавляє мене розуму.

— А тепер, послухай. Я дуже пишаюся своєю дружиною. Її старі — багатії, з вищого класу… — хизування, як я помітив, дивовижно змінює колір обличчя, от і тепер — щоки Кантабіле палали. — Ти запитуєш себе, що ж вона робить із таким чоловіком, як я.

— Ні, ні, — пробурмотів я, хоча це, звісно ж, було природне запитання. Проте ні для кого не новина, що високоосвічені жінки захоплюються негідниками, злочинцями й божевільними, і навпаки, негідники і т. д. тягнуться до культури, до інтелекту. Це показали нам у своїх творах Дідро та Достоєвський.

— Я хочу, щоб вона захистилася, — сказав Кантабіле. — Розумієш? Страшенно цього хочу. А ти був друзякою того Флейшера. І ти поділишся з Люсі інформацією.

— Зачекай хвилинку.

— Переглянь це, — він вручив мені конверт, і я, нацупивши окуляри, переглянув вкладений документ, підписаний Люсі Вілкінс Кантабіле. Це був лист взірцевої докторантки, ввічливий, докладний, продуманий, зі звичною академічною багатослівністю — три аркуші, надруковані через один інтервал, що рясніли запитаннями, болісними запитаннями. Її чоловік пильно спостерігав за мною.

— То що ти про неї думаєш?

— Приголомшливо, — відповів я, відчуваючи, як мене огортає розпач. — Що ви двоє від мене хочете?

— Відповідей. Інформації. Ми хочемо, щоб ти написав відповіді. Як тобі її проект?

— Думаю, що ми наживаємося на мертвих.

— Не жартуй зі мною, Чарлі. Мені не сподобався твій дотеп.

— Мені байдуже, — відповів я. — Цей бідолашний Гумбольдт, мій друг, був видатною особистістю, яка зазнала краху… Та менше з тим. Шантаж у науковій сфері — це дуже витончений різновид шантажу, але на мене не розраховуй. До того ж я ніколи не заповнюю жодних опитувальників. Бракувало, щоб усілякі ідіоти нав’язували мені свої папери. Я цього не перетравлюю.

— Ти називаєш мою дружину ідіоткою?

— Я не мав приємності з нею познайомитися.

— Що ж, я зглянуся над тобою. Все ж таки тобі дісталося з тим «мерседесом», а потім я тебе добряче потріпав. Але не ображай мою дружину.

— Є речі, яких я не роблю. І це одна з них. Я не збираюся писати відповідей. На це пішли би тижні.

— Послухай!

— Я вже сказав своє останнє слово.

— Та почекай ти!

— Застрель мене. Іди до чортової матері!

— Добре, спокійно. Деякі речі — священні. Я розумію. Але ми можемо все вирішити. Я слухав за грою в покер і тепер знаю, що в тебе достобіса проблем. Тобі потрібен хтось пробивний і практичний, щоби їх залагодити. Я багато про це думав і маю для тебе купу ідей. Ми домовимося. Послуга за послугу.

— Ні. Я не хочу жодних послуг. Годі з мене. У мене болить серце і я хочу додому.

— Спершу з’їмо по стейку й доп’ємо вино. Тобі піде на користь червоне м’ясо. Ти просто втомився. Але ти це зробиш.

— Ні.

— Джуліо, прийми замовлення, — сказав він.

* * *

Я й сам не знаю, чому зберігаю таку вірність померлим. Почувши про їхню смерть, не раз казав собі, що мушу продовжувати їхню справу, завершити їхню працю.