Страшні оповідання на ніч - Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч

У цей період стала зароджуватися наша міцна дружба. Ми швидко зблизилися і проводили досить багато часу разом навіть поза стінами театру. Крім великої любові до сценічного мистецтва і непереборного бажання залишити свій слід в історії його розвитку, у нас багато в чому сходився світогляд, були схожі корисні звички, як, наприклад, читання художньої літератури, а також об'єднував життєвий шлях, який не вирізнявся особливою сприятливістю. Дивовижні збіги стосувалися навіть таких дрібниць, як однакове по батькові, однак водночас для нас однаково сумно було торкатися теми батьків, бо свого батька я зовсім ніколи не знав, а батьки Леона, свого часу видатні актори, трагічно загинули під час пожежі, що охопила весь театр, просто під час їхнього виступу на сцені.

Ця трагедія сталася в одному зі столичних театрів 1934 року – в якому саме він мені ніколи не розповідав. Тут я хотів би наголосити, що нехай я і був його найкращим другом, проте навіть я знав про його життя не так багато – лише те, що він вважав за необхідне. Він повідав мені, що відтоді ріс у дитячих будинках, звідки його часто переводили з різних причин. Настання свого повноліття Леон уже зустрів у дитячому будинку в нашому містечку, де, після здобуття бажаної свободи, і взявся облаштовувати своє життя.

Весь наш спільний вільний час ми присвячували театральному мистецтву. Леон розповідав мені безліч цікавих історій і фактів про театр, про історію його зародження, про особливості кожного жанру вистави і нюанси їх постановки. Він давав мені багато акторських рекомендацій і наочно показував варіації використання голосу та інтонації в монологах. Леон був дуже прискіпливий до того, як актор подає себе на сцені. Про це він говорив мені так:

– Виступ на сцені, друже мій, від життя як такого відрізняється лише тим, що на сцені життя протікає помітно швидше, але завжди більш захопливіше. Щоразу це маленьке життя, сповнене інтриг і таємниць, кохання або зради, починається з моменту твого виходу на сцену, і не закінчується, аж доки останній промінь софіта не сховається за завісою. Ти маєш можливість проживати життя, що припало до душі, знову і знову, так само як і проживати щоразу різне для різноманітності. І я з великим презирством ставлюся до кожного актора, хто недбало обходиться з такою наданою можливістю. Собі я ніколи не дозволю витратити це маленьке життя даремно, з яким сюжетом воно б не виявилося. Те ж саме можу сказати і про життя поза сценою.

Свій зошит, з яким я раніше практично ніколи не розлучався, мені більше не доводилося носити – Леон запевнив мене, що ніколи не дасть мені нічого забути з того, що я від нього дізнавався.

Значну кількість уваги ми приділяли імпровізації. Ми вигадували тему уривка, його ключові етапи, що неодмінно мали статися впродовж імпровізації, відведені одне одному ролі з короткою біографією героїв, а також жанри, в яких почергово працювали над уривком.

Цілком поглинені творчим процесом, ми зовсім не помічали часу, і деколи, починаючи з самого ранку, могли до настання вечора вигадувати десятки сюжетних розгалужень, жодного разу при цьому не повторившись, і не вдаючись до абсурду.

Надалі на виступах перед глядачами мої ролі перестали бути епізодичними. Мене вже не бачили як актора масовки, а сміливо доручали ролі четвертого, а подекуди й третього плану. Збільшувалася і кількість реплік – тут, звісно, не обійшлося без прищепленої мені любові до імпровізації, проте я намагався дотримуватися певного балансу, і де імпровізація була мало доречною, слідував суворо вивченому тексту. Здебільшого це стосувалося лише класичних вистав. Проте, у сценаріях, написаних Леоном, у нас завжди було вдосталь спільних імпровізацій, якими ми повною мірою могли здивувати навіть найвибагливіших глядачів, які незмінно дарували нам наприкінці вистави приголомшливі овації. А що найважливіше – тут мої герої вже завжди були виключно персонажами другого плану.

У цей період у наше життя вводиться нова дійова особа. Ім'я їй Устименко Наум. Це був типовий гульвіса, недолугий син місцевого капіталіста – здебільшого шанованої людини в широких колах. Наум мав репутацію повної протилежності своєму шанованому батькові, і якщо Устименко-старший умів заробляти гроші та виступати благодійником, облаштовуючи міську інфраструктуру, то його безпутний син умів лише розтрачувати сімейний капітал і встрявати в скандали, в яких намагався чесним ім'ям батька відбілити власну нехлюйську репутацію.

Наум мав славу завзятого завсідника гостинного двору, де окрім випивки його спраглу до веселощів душу тягнуло до живої музики, що грала там щоп'ятниці. Виконавці, як і постояльці гостинного двору, не були в захваті від його розгульної поведінки, проте на той час товста пачка карбованців робили свою справу. Коли скандали, що почастішали, вже добряче набридли його батькові, Наум смиренно взявся шукати і відвідувати більш культурні заходи. Таким новим притулком для його пустотливої душі стали театри, зокрема й "Мельпомена".

Наше підліткове покоління абсолютно не мало жодного уявлення про нього і його репутацію, і все його огидне нутро, крім того, що я вказав вище, відкривалося нам лише з роками нашої спільної роботи.

Так на одному з виступів у нашому театрі серед глядачів був присутній Наум, на якого поставлена Леоном вистава справила неабияке враження. Про це він вирішив нам розповісти особисто, нахабно увірвавшись у загальну гримерку одразу після закінчення вистави, куди глядачам зовсім не слід було б заходити. І нехай його слова рясніли компліментами і висловлювали захват, його фамільярна поведінка відкрито свідчила про відсутність будь-якої поваги в наш бік. Йдучи, він залишив нам на столі кілька карбованців. Тиша, що запанувала після цього, трималася ще кілька хвилин – ми лише сиділи і перезиралися один на одного. Це була наша перша зустріч із ним, яка залишила після себе досить двояке враження.