Радек Рак - Порожнє небо, Радек Рак

малинової солодкості щире вино селян, і боїться навіть уявити собі, як одне та інше можуть смакувати, якщо злизувати його з тих грудей, з того живота. Боїться, а від цього солодкого страху робиться таким твердим та прямим, що достатньо трьох рухів — і світ вибухає розкішшю, а розжарене небо падає йому на голову.

Іван виринає на поверхню, відсапується і помічає, як темна панна раптом відпихає світлу, а та падає навзнак і вибухає сміхом, і сміх той бере в дужки все, що оце сталося. Дурня, жартик, марниця. За мить сміються обидві. Лише в Івана залишається на губах смак попелу.

Коли дівчата йдуть собі геть, він крадькома лягає на їхнє місце, на прим’яту траву. Заплющує очі. Тут усе ще відчувається їхня присутність, їхній запах. Земля, трави, літо. Іван збирає долонями сік поламаних стебел, облизує пальці; хоча, може, це й не сік, а волога жіночих тіл. Як воно насправді, знає хіба що один святий Купала, який ллє з неба спеку та літні марення.

Ніч не приносить справжньої темряви. Є лише напівморок, що розпливається у співі цвіркунів, блідий відсвіт над горизонтом, одноманітний зі сходу та заходу, наче землю від неба відділяє кільце вогню. Вечір переливається в зорю, й темрява сповнена світла.

Іван крутиться й удає перед самим собою, що спить або ж сниться йому, що він не може заснути. Може, сниться йому й повив нічного вітру, й панна на його горищі. Вітер несе із собою спеку, дихання пустелі. Тіло дівчини в напівмороці має барву смоли, і це єдина справжня чорнота цієї ночі, бо на дівчині немає нічого. Нічого, крім ореолу, золотистого сяйва, яке надає її волоссю мідяного полиску. Вона наближається поволі, вже можна відчути її запах, запах розкопаної землі, трав та літа. Дошки підлоги скриплять, коли вона ступає по них.

— Укохай мене, — шепоче вона, її губи майже торкаються Іванових губ, волосся лоскоче його обличчя.

Тож Іван укохує якомога краще: не дивлячись дістає з-під сінника приготовану липову дошку, навпомацки шукає фарби.

— Нічого не бачу, — хрипить, і власний голос здається йому дерев’яним та глухим.

А свята бере долоні Івана у свої й торкається ними своїх шиї, рук, грудей, вплітає пальці у своє волосся. Тож шия, руки, груди, волосся — але Іван найкраще запам’ятав ці долоні: сухі, гладкі та по-жіночому сильні.

Так воно повторюється кілька ночей поспіль. Іван пише святу із ебеновою шкірою, пише ікону в темряві, не бачачи майже нічого. Не спить; неможливо спати ночами, які ночами не є, не тоді, коли жадання згущується на його горищі. Вдень усе валиться з Іванових рук, навіть сіно не вдається в’язати у снопики, конопляне стебло плутається в його пальцях. У батька вже зникло бажання лупцювати його по лобі, він лише махає на Івана рукою: а роби собі, що хочеш, а не хочеш — не роби, користі з тебе — жодної.

Уранці сьомої ночі Іван закінчує ікону. Образ лежить на горищі кілька днів. Дозріває. Лише того дня, коли повстав перед ним світ, що осипався порохом, хлопець наважився глянути на ікону при світлі сонця.

Свята — чарівна, чарівніша за панянок із заїзду, із зірками у волоссі, а очам її — тисячі років. Благословляє вона правицею, благословляє лівицею, відкриваючи перса гожі та м’які, наче гори Бескидів, а від пояса униз вона тоне у мальвах, у морі квітів усіх кольорів сутінків. Іван не замислюється; червоною фарбою наносить на старе коричневе небо напис: «Сад Святий Параскевий».

Увечері він приносить ікону Максимові, а той бере її обіруч, приглядається уважно й мовчить. У його очах відбивається темрява ікони, й на мить вони стають безоднею тисяч років.

* * *

Перед самою Першою Пречистою[11] цісарські жандарми в сірих одностроях прийшли по Максима Сандовича. Надвечір виринули з імли, з димів, що пахли паленим листям. Удесятьох, озброєні, наче когось остерігалися.

— Чи ви — Максим Сандович, святий? — запитав вусатий офіцер, вдаряючи себе по стегну шпіцрутеном.

— Ти сказав, — відповів парох.

— Підете із нами. Ви звинувачені в шпигунстві та сприянні ворогам Його Імператорської Величності.

Звалили тоді Максимові на спину хреста з трьох колод та погнали битим шляхом у бік Горлиць. Там з нього здерли одяг і розіп’яли. У жандармів, які вганяли в його тіло цвяхи, всохли та повідпадали руки. Максим висів на хресті три дні та три ночі, насміхаючись з австрійських пахолків та погрожуючи кайзеру-падальнику, що сидів у Відні. Нарешті його вирішили розстріляти, але коли розстрільний взвод мав вистрелити у святого, всі карабіни дали осічку. За другим разом кулі продірявили тіло приреченого, кров бризнула додолу, але Максим і далі не хотів помирати. Тож стріляли в нього і стріляли, аж ребра та хребет почали світитися поміж клаптями м’яса, мозок витікав з-під відстреленого шматка черепа, а святий лише кепкував та сміявся, сміявся хрипло та грізно, наче дрімлюга в сутінках.

— Захотілося кайзерові на Боже накласти лапу, егеж? Відсохне в нього лапа разом із кігтями, як і у вас. Слався, Русь!

Замовкнув він, лише коли голова його розпалася надвоє.

Того вечора кілька русинів прийшли за тілом Максима, аби поховати його в могилі. Більшість жандармів висіли на власних поясах під лампами, на ручках та в’язничних ґратах. Ті, хто залишився живий, заламував пальці та белькотів, наче недоумок. Усі були сиві-сивісінькі.

Того дня розпочався кінець світу.