Радек Рак - Порожнє небо, Радек Рак

парафію в Грабі, дав фарби — жовту, блакитну, кармазинову та коричневу, дав полотно та липові дошки й відвів до церкви, де сяяв барвами іконостас. Пиши, Іване. Малюй.

Іван малював, спершу темне обличчя святого, імені якого він не знав: обличчя бородате та позбавлене виразу. Малював його худі долоні — ліву, в якій той тримав книгу з ламаним хрестом, і другу, піднесену в дивному жесті. І ореол двобарвний, і янголів ліворуч та праворуч, усе точнісінько. Під кінець старанно переніс літери, що вставали навколо скроні святого, наче грізні з’яви. Риска за рискою, лінія за лінією, аби не помилитися навіть на товщину волосини й не змінити тим значення слова, не образити постаті з ікони, не викликати на себе її гніву. Усе ж це були літери, а в літерах може вміститися весь світ і навіть засвіт. Іван тремтів на цю думку, а серце його калатало швидко, наче в миші.

Нарешті Максим Сандович узяв Іванів твір в обидві руки, глянув уважно й сказав:

— Це — малюнок, а не ікона.

Іванові аж заціпило — від жалю та злості. Але Максим сів поруч на церковну підлогу, поплескав хлопця по худих плечах: важко, по-батьківському.

— Маєш, Іване, талант. Але ікона — це не лише барви. Ікона — це молитва. Кожна риска, кожний дотик пензля. Ти сам, Іване, повинен стати молитвою. Не вдасться написати ікону брудними руками і з брудним серцем. Ікона — це вікно, крізь яке ти дивишся у засвіт. Крізь яке засвіт дивиться в тебе. Це одне. Друге — це знання. Без знання немає віри, віру без знання біси, наче мошка, обліплюють. Тож чи знаєш, Іванку, що воно за світи на твоєму малюнку? Отож бо, що не знаєш.

Весна потроху розквітала. Іван вчився виводити літери святої кирилиці й змішувати фарби. У цей час він вперше помітив біля скроні Максима ореол. Спочатку той був наче трохи скужелений та тьмяний, наче дим вогнища, але із плином днів набував барви крові.

Якось Максим розповів Іванові про Святу Русь.

— Свята Русь — це величезна зелень далеко-далеко на сході, під небом, що розлогіше та вище за наше. У Святій Русі все вище та правдивіше: річки широкі, наче моря, узгір’я вищі за скелі Татр, хоча із схилами лагідними та м’якими, мов хвилі на озері. І хоч би ти й тиждень йшов, хоч би й два йшов, до верхівки не дістанешся, бо це такі узгір’я, що й їхні підошви тонуть у хмарах. Свята Русь лежить ближче до сонця, літо там довше та сповнене світла, горілка чистіша та міцніша, чоловіки багато сміються, а жінки гарні, світловолосі, із шкірою як молоко. Колись Свята Русь прибуде й до нас. Я знаю це, Іване. Авжеж, прибуде.

Іван ніколи не питав, де лежить ця Свята Русь. З того, що говорив парох, була вона, скоріш за все, десь на небі. Сам Спас Пантократор[10], напевне, проходжувався там полями, наче гарний господар, а на небосяжних горах галопував на своєму коні святий Юра.

* * *

Прибули вони незадовго до дня святого Івана Купали, на крилах з шифону та тюлю. Метелики, як подумки називав їх Іван Мровля. Бачив, як парадна бричка привозить їх до заїзду в Ожежній. Блакить, білість та рожевість.

У селі не було заїзду, тож Іван уперше побачив міських жінок тільки під час ярмарку на Великдень у Горліхах, куди взяв його Максим Сандович. Парох наказав Іванові уважно придивлятися до ікон у міській церкві; сам зник у натовпі, аби зайнятися таємними справами, над якими здіймався весняний запах Святої Руси.

Там, у місті, кольорові дами із порцеляновими личками, прихованими під балдахінами капелюхів та парасольок, здавалися доладними. Це був інший світ, гамірний та рухливий, світ високих будинків із каменю та цегли, світ кінських копит, що б’ють у бруківку, людей, які перегукуються навзаєм, слів, що пливуть каскадами, розбиваючись одне об одне. Брудні перекупки із задами, наче стоги сіна, гебреї, що глипали з-під своїх кучерів, елегантні пани і дами в чорних блискотливих дрожках.

Але тут, на гірських луках, панянки на дорозі до заїзду скидаються на душі з іншого світу. Тож коли Іван якось зустрів панн на полонині, порослій густою травою, здається йому, що він поринув у полудневий сон. Бо дні в червні такі довгі, такі нескінченні, що в їхніх сповнених світла безоднях пурхають сни. Літають такі ось мари, такі видіння — полями, луками, ледве помітні, наче павутиння. Тож Іван сідає в траву, занурюється в нудні та липкі від спеки години полудня.

Панни приходять щоденно, навіть у неділю. Вдвох, утрьох, учотирьох, по-різному. Приносять книжки, смаколики в кошику, розстеляють ковдру; лягають тоді долілиць, вимахують литками в білих панчішках. Але найчастіше вони приносять пляшку — може, вина, а може, малинового соку, й передаючи її з рук в руки, з уст в уста, шепотять про щось та хихотять. У Івана тоді аж сироти повзуть попереком, бо хтозна, чи не з нього вони насміхаються, бо з кого ж, як не з нього, якщо видивилися його в лопухах та золотушнику. Але ж ці сироти не такі вже й неприємні, тож хлопець не рушає з місця; панночки хихотять собі далі.

Коли настає день святого Купали й увесь світ наповнюється спекою, наче небо мало б тріснути та залити світ білим жаром, приходять лише дві панянки. Одна м’ясиста, темнолиця, наче вірменка, а друга світла та молодша, зовсім молодесенька, може навіть у віці Івана. Гудуть ґедзі, мухи повзають по шкірі хлопця, а той визирає з високих трав, дивиться, як дівчата виймають з кошика вино — напевне вино. П’ють швидко, надто швидко, розмовляють надто голосно. Нарешті та, що світліша, починає розстібати гачки на сукні. Темна щось сопе з обуренням, але перша повалила вже її на землю, й ось уже обидві скидають шкарлупу своїх вбрань, виринають з мережив та китайки, перетворюються в рожеву м’якість, наче таємничі створіння морських глибин.

Іванова сорочка липне до спини, тож він здирає її з себе, різко, нервово, здирає й штани, плутаючись у рукавах, плутаючись у холошах. Коли йому, нарешті, це вдається, світла ллє вино на своє тіло, іржаві струмочки стікають ключицями, ямкою між ними, скрапують з поцяткованих ластовинням грудей, невеличких, наче цитринки, а вуста темної панни випивають кожну краплю, і тут, і там, і ще там. І не знає Іван, чи це кисле вино панів, чи, скоріше, густе від яблучної чи